Події моїх насмішкуватих літ вели мене до інших іще зустрічей. Як сказано, виглядав я аж до біса гарно: смагляві щоки й ніжне дівоче обличчя, відмічене зародженням зрілості. Я не нехтував коханням ще не сформованих дівуль, але зносив його як данину обставинам віку. Пам’ятаю, одного травневого дня, коли світило стояло на вечірнім прузі — це було в провінції Варезе в парку одного гостинного маєтку над озером з червоною від призахідного сонця гладінню — лежав я під покровом кущів біля однієї шістнадцятилітньої, ще неопереної, одне ластовиння, охопленої жаром любовних устремлінь, які воістину лякали. І ось, мій читачу, в ту саму мить, знехотя віддаючи юнці легко спадаюче чудотворне місце моєї зрілості, я і вбачив, майже вгадав у вікні другого поверху обриси дряхлої зігненої навпіл стариці, яка розгортала вздовж ноги безформний джгут чорної бавовняної панчохи. Швидкоплинне видіння цієї зритої здутими венами кінцівки з напливами жирових відкладень, яку ублажали немічні рухи старечих рук, що розминали панчішну грудкуватість, явилось мені (о, мої жадаючі очі!) безжально спокусливим фалічним символом, обласканим цнотливим жестом; і так лучилось, що тієї ж миті, охоплений екстазом, який від віддаленості став тільки сильнішим, я з хрипом вибухнув виливом біологічних складових моєї загари, які дівчисько (нетямуще жабеня, як я тебе ненавидів!) зі стогоном підібрало як данину своїм, ще нестиглим принадностям.
О, хіба могло колись збагнути ти, нерозумне знаряддя моєї відкладеної пристрасті, що споживаєш харчі з чужого столу? Що дурненьке марнославство твоїх незрілих літ було мені лиш палким порочним спільником? Від’їхавши з родичами наступного дня, ти за тиждень надіслала мені листівку з підписом: «твоя стара подруга». Чи вгадала ти правду, точним епітетом явивши свою прозорливість, чи то була жаргонна бравада ліцейської студентки на зло епістолярній філологічній спадщині?
О, з яким трепетом став я вдивлятися з того часу в вікна кожної ванної кімнати в надії угледіти позбавлений одягу silhouette, силует, вісімдесятилітньої перестариці? О, скільки вечорів провів я в самотньому жаданні, причаївшись за деревом і звернувши погляд на спроектований на фіранку профіль чиєїсь прародительки, яка найделікатнішим чином зосереджено шамкала, споживаючи свою їжу! Але яке жорстоке розчарування, раптове і блискавичне (tiens, donc, le salaud! яка мерзота! зверніть увагу) відчував я, угледівши фігуру, яка виходила з-за куліси театру тіней та являла з підвіконня своє оголене єство пишногрудої танцюристки з бурштиновими стегнами андалузької кобилиці!
Так місяці й роки проводив я в ненаситному полюванні на обожнених паркиць, спрямований до пошуку, який, я знаю, бере свій незгладимий в пам’яті початок з тієї самої миті мого народження, коли стара беззуба акушерка - результат марних пошуків мого батька, який тим ночним часом спромігся знайти тільки її, що стояла однією ногою край могили - витягла мене зі склизької темниці материнського лона і при світлі життя показала своє безсмертне обличчя jeune parque, молодої парки.
Я не шукаю виправдань для вас, що читають ці записи (a la guerre comme a la guerre, на війні як на війні), але хочу хоча б пояснити, наскільки фатальним виявився збіг обставин, що привів мене до тієї перемоги.
Одна вечірка, на якій у колі запрошених був і я, виявилась жалюгідним petting party, збориськом шукаючих утіх парочок, складених з молодих манекенниць та ще статево незрілих університетських студентів. Надмірна хіть визивних красунь, які відверто пропонували свої груди з розстібнутої у запалі танцю блузи, не подобалась мені. Я вже подумував збігти з цього банального торговища ще незайманими проміжностями, коли тонкий звук, майже виск (хіба можна словами виразити шалену висоту тону та сипле згасання писку виснажених голосових зв’язок, l’allure suprème de ce cri centenaire? цього столітнього крику на граничній межі?), трепетний репет дряхлої стариці порушив тишу, що зустріла її. А в дверному отворі я вбачив її, її лик далекої парки того передродового шоку, її личину, відмічену натхненністю хтиво закручених сивих пасом; побачив заклякле тіло, що похитувалося на кістлявих ногах, гостряками своїх кутів воно настовбурчувало тканину зношеного чорного плаття; зігнутий на дугу ламкий абрис кощавого стегна, яке беззахисно випирало під стародавньої стриманості та поштивого вигляду спідницею.
Господарка дому, пересічна дівуля, з підкреслено робленою гостинністю підняла очі до неба і мовила: «Це моя бабуся».