Ярослав Гжендович
Господар крижаного саду
Носій долі
Розділ 1
Розпечений лід
Я дрейфую на крижині.
На розгойданій слизькій поверхні теплого льоду, всіяній химерними візерунками, що колись були шпангоутами й бортами гордого крижаного дракара. Вони стирчать навколо мого дрижкого, облитого крижаною солоною водою тіла, ніби заокруглені вістря шабель, ніби фрагменти скляного скелета, всуціль вкритого овальними отворами, мереживними орнаментами, що дедалі збільшуються, поки корабель тане. Тане в морі. За кількасот кілометрів від найближчого берега, серед лютого гуготіння чорних хвиль зимового шторму, справдешніх бурунів понад десять метрів заввишки, увінчаних білими димними ковпаками піни. Я — один.
Сам-один над зеленою стугонливою безоднею, сам посеред крижаного клекотіння шторму. Сам серед солоної завії, що шмагає цупкий, вкритий шкарупою солі одяг. Навколо мене стирчать філігранні прозорі ікла, зроблені з чогось, що не зовсім правильно назвати льодом, та все ж воно тане. Розчиняється в морі, як кубик льоду в теплуватому віскі. Дуже далеко від берега. Швидка, елегантна й вигадлива розв'язка. Найлегша з можливих. Без ґвалту, блискавиць і заклять. Вигадана кимось, розумнішим за Ван Дікена. Ще трохи — і крига перетвориться на купу безформних уламків, а моє дрижке промерзле тіло зіслизне в крижану воду, стане дрібкою, що якусь мить колихатиметься посеред реву водяних гір. Дві хвилини до гіпотермії, а потім — остання мандрівка вниз, у холоднющу солону темінь глибин, яку вже відбули всі ті, хто мені довірився. Судомні намагання дихати водою в пітьмі, розпачливе захлинання важкою солоною водою. Лишився тільки я. Я — один.
І я дрейфую на крижині.
А тоді розплющую очі.
Конвульсивно дихаючи, розпачливо захлинаючись повітрям, глитаючи його великими ковтками, ніби це воно — важкий крижаний солончак, я різко підриваюся серед шорсткого грубого хутра.
Цей кошмар не дає мені спокою, відколи я зійшов на палубу крижаного дракара. Відколи дозволив зійти іншим. Як ідіот. Як останній придурок, дозволив їм зробити те, що вони хотіли. А тепер ми поволі пливемо фіордом Драґоріни, гнані незвіданою силою, вода розступається перед носом корабля й булькоче за кормою. На дракарі немає вітрил, немає жодного видимого рушія, він просто суне вперед, куди хоче.
Він приплив по мене. Двоє людей, які не були мною й наблизились до нього, впали, намертво замерзлі.
А коли ми вирушали, і я ступив на борт услід за рештою, крижаний трап просто розтанув. Ставав усе тоншим і прозорішим, укрився овальними отворами, розпався на цівки води, що спливали в озеро. Як у моєму кошмарі. А корабель рушив.
І тепер уже немає вороття. Не знаю, чи можу я покинути судно, коли на ньому перебуває хто-небудь іще. Чи корабель їх тоді заморозить? Перетворить кожного на ліофілізовану льодову шкорупу? Чи просто втопить нас у відкритому морі, як у моєму короткому нервовому сні?
Трап розтанув несподівано, ніби тільки й чекав, поки я зайду в темінь трюму. Не було часу на роздуми, на те, щоб підтягнути котрийсь із рибацьких човнів Людей Вогню і спробувати його прикріпити за кормою, ні на що не було часу. Він підхопив нас, як поїзд. Ті речі, які мої люди планували завантажити за другим разом, просто залишилися на березі, серед метушливої юрби.
І тепер ми пливемо. Корабель дурнів. Крижаний корабель дурнів.
Я заснув у трюмі. Серед склянистих стін, шпангоутів і сяйливих бортів, не зовсім прозорих, але таких, що пропускають трохи світла, як дуже товстий блакитний кришталь. Я хотів кудись ненадовго заникатись і подумати. Виродити якесь рішення, але натомість задрімав одним із тих дратівних генеруючих снів, схожих на летаргію.
Це ціна за керований берсеркський шал, в який я наказав Цифрал ввести мене якісь два дні тому. За додатковий рушій під час битви, за весь стрес і страх, надійно сховані в шафі, відкладені в закамарках на потім, щоб не заважали працювати. А тепер настав час розплати. Тому-то мене й беруть дрижаки, хилить у сон, болить у м'язах, наповнених молочною кислотою, з носа юшить кров. Ніщо не дається задурно.
Треба перевірити, чи можу я якось впливати на курс корабля. Чи принаймні хоч якось можу ним стерувати.
Ми пливемо нешвидко. Може, вдалося б якось передати звістку Атлейфові. Нехай кілька людей наздожене нас невеличким човном, а потім повернеться берегом.
Я підводжуся з купи згорнутих шуб і рушаю вглиб трюму, ковзаючи пальцями по склуватих стінах. Вони не холодні. На дотик нагадують якийсь матеріал. Твердий, а все ж на поверхні — ледь еластичний. Прикладаю долоню до вигнутої стіни й чекаю. Лід під моєю шкірою не змінює температури, моя рука не стає вологою.
Борт не розтає від тепла моєї долоні.
Гладенька поверхня злегка просвічується, за нею бовваніють невиразні елементи конструкції. Я спираюся чолом об стіну й бачу всередині дугу шпангоута. Він добротний, із литими обтічними формами, ніби трохи біологічний, але будова його бездоганна. На зрізі він нагадує двотавр, внутрішня поверхня мереживна, вкрита акуратними отворами, як у літаку. Там, де треба, склянистий матеріал обростає додатковими укріпленнями, що заглиблюються в сусідні елементи.
Поверхня, по якій я ступаю, вкрита складним випуклим візерунком, який повторюється на східцях і будь-якій пласкій площині, на якій можна стояти. Це протиковзький рельєф, що дозволяє впевнено ходити навіть у мокрому взутті й незважаючи на нахил корабля.
Трохи помацавши підлогу, я помічаю обриси плит. Великих, близько два на три метри. Посуваю недбало кинуті клунки, аж поки не розчищаю всю плиту і не знаходжу з кожного боку по два отвори, в які можна всунути пальці. Плита важка. Важка, як брила льоду, але я припіднімаю її з одного боку й зазираю під палубу. Бачу шпангоути, які сходяться внизу, в зеленавому напівмороці, добротний кіль, що тягнеться в напрямку носа і нагадує приплюснутий хребет, а також товсту плиту борту, за якою пропливає водна глибінь. На дні фіорду невиразно маячать скелі й темні контури — може, затоплених дерев. Уздовж кількох я бачу ще і якісь канави, якими тече густа, як нафта, рідина, блакитна чи флуоресцентно зелена; схожі артерії, товщі й тонші, я помічаю всередині бортів, у шпангоутах і по всьому корпусу.
Я повертаю назад укритий переплетеними візерунками трап і йду далі вздовж трюму.
Вільний простір звужується, подовж бортів підіймаються заокруглені яйцеподібні форми, схожі на склуваті вулики, або лежать пласко, як саркофаги. Ці веретенисті штуки стирчать гострим кінцем глибоко в гніздах, розташованих у плиті борту, як давньогрецькі піфоси, тільки вони зроблені не з випаленої червоної глини, а з такого ж склуватого псевдольоду, як і все навколо, і мають по півтора метри заввишки. По боках видно заглиблення, а поверх них — циліндричні ручки. Здається.
Я хапаюся за ці ручки по боках посудини й намагаюся зрушити її з місця, але вона або страшенно важка, або намертво прикріплена до палуби. Низько, на рівні якихось пів метра над трапом, кожен глек має овальне заглиблення, ніби льоток вулика. Я нерішуче просовую туди руку, вигнута стіна відхиляється назад, і на мою долоню тече сильний холодний струмінь рідини. Я різко відсмикую руку, потік припиняється, калюжа під моїми ногами стікає крізь дрібні отвори в трапі, я чую, як вона хлюпоче десь унизу. Обережно нюхаю долоню, потираю мокрим пальцем вразливу ділянку шкіри на згині руки. Я не відчуваю нічого, крім вологи. Потім торкаюся губ, а за якийсь час кінчика язика.
1
Усі епіграфи з розділів 1, 3,7, 9 походять зі «Старшої Едди», переклад і коментарі Віталія Кривоноса, Київ: «Видавництво Жупанського», 2020 р.