— Ні, ти вільна робити що хочеш, — сказав він.
— Тобі все одно?
— Так. Тепер мені байдуже.
— Тобі просто подобається мене мучити.
— Облиш.
— Я не хочу, щоб тобі було байдуже, — сказала вона.
— Що вдієш…
— Не брати до голови дурниць.
Справді, подумав він, це ж так просто і зрозуміло: самотня жінка допізна затримується у своєї подружки, їй не хочеться поспішати до порожньої, безголосої хати, потім шляхетні господарі умовляють її переночувати у них.
— По телефону я тобі сказала, що ночувала удома, навіщо, думаю, усе прилюдно пояснювати, потім колись скажу. Зрештою, це не мало ніякого значення.
— Так, ти не знала, що я дзвонив з дому.
— Не знала. І не хотіла тебе хвилювати. Це тобі могло не сподобатись. Так по-дурному вийшло. Я просто дурепа.
Також усе природно й логічно, особливо якщо мати на увазі жіночу логіку і те, що серед Софіїних подружок Ірок, здається, зо три, якщо не більше. Проте він навіть не поцікавився, у котрої з них вона ночувала, це вже не мало ніякого значення, хай і насправді нічого не сталося, воно відбулося у ньому і не примарніше за явý, як отой корч-водяник чи ця холодна свинцева куля, що застрягла у серці. Примари теж не беруться з нічого. Як і сни.
— Ти не суди про мене по собі, — сказала Софія, не розплющуючи очей проти сонця. — Це ти, мабуть, знайшов тут когось… Не написав жодної сторінки.
— Такий час. Не треба поспішати. Не ті вже дерева, не та і трава.
— А любов?
— І любов…
— Я бачила її, — раптом сказала Софія, розплющила очі і подивилася на Миколу.
— Кого?
— Знаєш, про кого кажу. Вона — нічого, тобі такі подобаються. Зверху черниця, а…
— Не чіпай її, — сказав він.
— Ого, я так і знала. Пора вас забирати додому. Досить, відпочили.
— Ми не відпочивати сюди приїхали.
— Ще невідомо, де краще — тут чи в Києві. Місто принаймні щодня вимивають.
— Це водою не змиєш.
— Ти ж не знаєш… я брала інтерв’ю у академіка Гродзінського. Він намалював мені карту плям.
— Яких плям?
— Показав, де впали найбільші хмари радіаційного пилу, — сказала Софія. — Усе залежало не стільки од відстаней, як од вітрів.
— І що?
— Це схоже на парадокс, але Біла Церква чистіша за деякі місця в Карпатах. Так що тут не вгадаєш, можна втекти з-під дощу та під ринву. Ти знаєш, де бере початок ця річка?
— Біля Ставища.
— Ну от. Там також чорна пляма. Тараща, Ставище… Ще невідомо, яку ти рибу ловиш.
— Невідомо, невідомо, невідомо, — роздратовано сказав Микола. — В тому-то й річ, що нікому нічого невідомо. Це не дощ, і не видно, де накрапає, а де ллє як з відра.
— Не злися, я хочу, щоб ми були вкупі.
— Ми зостанемось тут.
— Доки? — спитала вона.
— До снігу.
— Так довго?
— Сама знаєш, шо треба чекати снігу.
— Знаю. Але я не знала, що це так вплине на нас. Ти став чужим.
— Не треба, Соню, — сказав він примирливо.
— Нічого ж не було! Не було, розумієш? — звелася вона на лікті і глянула йому в очі.
Він одвів погляд. Дивився у небо. Там літала ластівка — тонкокрила таємниця його дитинства. Їй літалося.
«Було, не було. Яка різниця? — подумав він. — Усе це піна. Осуга». І ще він подумав:
Ластівко, ти не забула, яке я слово найперше написав? Мене просили написати, що я вмію, і я не міг писати те, що всі писали, і я на дошці написав: Ластівка… І вчителька всміхнулася мені, бо знала вона, що ти не тільки ластівка, бо знала вчителька тоді, що ти — земля, що ти — Дніпро, що ти — Вітчизна… І ще казала вчителька, щоб ми тебе оберігали.
Петрусь малював на піску. Сонце, яблуко, грушу.
— А ластівку можеш? — спитав Микола.
— Ні.
— Чому?
— Ластівку треба тоненьким олівчиком.
— Він гарно малює, — сказала Софія. — В кого воно вдалося?
— У мого батька, — мовив Микола. — Мій тато малював.
«А якби я сьогодні помер, чи пам’ятав би мене Петрусь? І що саме пам’ятав би?»
Прибігла маленька Наталочка. Була в одних трусиках, а на ногах чомусь гумові чобітки.
8
Автор послуговується поезією Михайла Саченка, якого не видавали двадцять років. З дозволу поета допущено окремі зміни у віршах та ремінісценції в прозовому тексті.