У ході роботи «материк» дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону «забутих і зневажених» героїв, — і дедалі наочніше виявляв свою «катакомбну» включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого — транс'європейського — культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких «на нашому, на данському ґрунті» сучасному читачеві вже нічого не відомо. Кинута Лесею Українкою «ниточка від клубка» пішла розмотуватися на відстань уже навіть не століть, а, страх сказати, тисячоліть, — і щокрок ставало дедалі ясніше, що саме цю, «Українчину Україну» ми «втратили» аж ніяк не випадково. Повернення її на місце не просто «добудовує» зруйновані поверхи української культури, — воно змушує радикально переглянути цілу її, на сьогодні складену в нашій уяві «архітектоніку» від самих фундаментів. Порівняно з «шевченківською» та «франківською» саме Україна шляхетська, «Українчина», є найбільш відпірною, найтрудніше піддатною на всяке вульґаризоване тлумачення, — її найважче спрофанувати, ввівши в русло «простих», як «ги-ги-ги», масових міфологій модерної та постмодерної доби. Інакше кажучи, її практично неможливо сфальсифікувати — для цього треба її спочатку викреслити й забути. Що в нас зрештою й відбулося, і моя справа була, серед іншого, з'ясувати, як саме воно відбулося — і чому.
Так ця книжка, задумана, було, як історія втраченої чуттєвости — як доторк до культури людей, що жили на тій граничній напрузі душевних сил, котрої інформаційна епоха вже не допускає, а безрелігійна свідомість блокує, — мимо моєї волі обернулася «історією незакінченої війни» — війни новітніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликих усій культурній пам'яті людства. І несподівано вийшло, що в цей сюжет, як у головне русло, вливаються інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя — самі собою складаючись у щось подібне на світоглядову систему.
Цим пояснюється не тільки незвичний та відстрашуючий для сучасної української книжки обсяг цього томиська, але також і певні труднощі стилю, які довелося по ходу роботи долати авторці — і доведеться, відповідно, долати читачеві (наперед перепрошую!). Щоб ця книжка могла бути написана гладко й легко, бракувало одної доконечної передумови — щоби перед нею раніше було понаписувано десятки й десятки інших книжок на «дотичні» теми, і тим позакривано незліченні діри, лакуни, «білі плями» та інші «ноосферні пустоти», що ними наша культурна пам'ять узагалі зяє навсібіч, мов пошматоване сито. Легко виплітати цілість тільки з цільної нитки — а коли мусиш плести з обрізків нитки, то їх неминуче треба позв'язувати, і ці «вузлики» (коментарі й виноски «по ходу») інформаційно дуже ущільнюють текст, позбавляючи його «повітря». Куди частіше, ніж би хотілося, мені доводилося перебивати хід думки заштриховуванням тих «білих плям», які траплялися «по дорозі» — і, якщо їх не означити й не обкласти прапорцями, загрожували перетворитися на розриті ями для читацького розуміння. Леонід Плющ (Франція), перший читач цієї книжки, якому я безмірно вдячна за всі висловлені поради й завваги, в одному листі згадав, як тридцять з гаком років тому в середовищі київських шістдесятників була виникла ідея — скласти повний список «білих плям» української культури як свого роду довготерміновий «план-проект» для майбутньої незалежної Української Академії Наук… Як більшості українських «безумних ідей», цій також судилося згаснути незреалізованою (втім, трохи пізніше таку саму ідею реалізували в себе опозиційні інтелектуали Польщі — зайвий доказ, що думку ніколи не можна знищити, можна знищити тільки її носіїв, а думка все одно потім десь та й вигулькне, нічого не знаючи про свої «попередні інкарнації»!). Виглядає, що нині, із запізненням на тридцять років, ми все-таки вперлися в потребу такого «списку» — без нього всякий, хоч трохи взагальнюючий (із претензією на системність) український пошук у гуманітарній царині ще довго прирікатиме пошуковця на роль Mädchen für alles — на необхідну «універсальність» («крос-дисциплінарність»), потребу «за всіх сказати», хай і скоромовкою, «заповнити» всі незаповнені лакуни, хай і нашвидкуруч, — а все це, своєю чергою, фатально відбиватиметься на читомості тексту і тільки звужуватиме ще більше аудиторію «розумних» українських книжок, котра й без того неширока.
І, наостанці, ще кілька висловів удячности. Взагалі-то, як уже зрозумів читач, повний перелік людей, які в той чи той спосіб доклалися до появи цієї книжки, вийшов би чи не довшим од переднього слова. Тому тут я згадаю ще тільки три імені — великих українських учених і лицарів духа, яких мені пощастило знати і які відіграли вирішальну роль у формуванні моїх інтелектуальних стандартів: Юрій Володимирович Шевельов, Валерія Михайлівна Нічик, Володимир Іванович Мазепа. Всіх їх уже немає на світі, але ця книжка писалася в постійному з ними «внутрішньому діалозі» — з «озиранням в умі», раз у раз, на їхню можливу думку. У принципі, якраз таке почуття й зветься культурним переємством, і якщо автор не має на кого озиратися, то краще йому не писати книжок, а зайнятися (наприклад) журналістикою, — але в нас усі механізми цього переємства настільки порушені, що не зайве буде про нього нагадати, віддавши мертвим найпершу шану.