Полковник хотів, щоб і домовина була пристойна, і траурний кортеж, і слово хтось сказав над могилою, а головне, щоб пом'янули. Поминки мали відбутися в затишному приватному ресторанчику біля управління СБУ, з господинею якого, дружиною колишнього офіцера обмеженого контингенту радянських військ у Німеччині, він давно і детально про все домовився.
Сидоня звично зачала про те, «хто, де, коли, з ким і нащо?», але полковник зупинив її, попросивши помити і покласти в найкращу вазу фрукти, бо він сподівається гостей. Сидоня насторожилась: переживала, аби хтось сторонський, не дай Боже, не підкотив до старого полковника і той здуру не оженився або не всиновив когось. Щоб заспокоїти її і швидше відчепитись, полковник пояснив, що має прийти журналіст писати про нього статтю.
І Сидоня заспокоїлась і на радощах та на правах довголітнього члена сім'ї і повірниці у всіх родинних таємницях заголосила:
— Нарешті! Нарешті згадали про вас. А то забули, забули таку людину, таку заслужену дорогу людину…
— Іди, Сидоню, йди, — знітився полковник. І щаслива Сидоня, підхопивши свої півтора шістдесятилітні центнери, помчала в сад.
Полковник розчулено усміхнувся. Він мав до Сидоні сантимент як до кращої представниці місцевого народу, в більшості своїй добродушного, поміркованого і працьовитого. Коли після війни йому як розвіднику запропонували службу в НКВС на вибір в чотирьох прикордонних обласних центрах, він вибрав це затишне містечко, засіяне мальовничою мішанкою автохтонних українців та румунів з нащадками німецько-польсько-єврейського чиновного люду Габсбурзької імперії, у крові яких ще збереглася повага до порядку і почуття добросусідської толерантності. Місто, що було мальовничою провінцією п'яти держав, розмовляло п'ятьма мовами, готове було прийняти гостинно і нових господарів, якби не страх перед репресіями… І цей страх катапультою викидав старожилів із насиджених місць, із ще теплих ліжок, змушуючи тікати світ за очі, залишивши напризволяще нажите віками добро…
У сорок п'ятому, коли він приїхав сюди, місто було безлюдне, наче після чуми. Новоприбулі радянські і партійні працівники, спеціалісти, військовики заселяли «безхозні» розкішні, багато умебльовані котеджі, казкові вілли, обсаджені тінистими садочками, разноквітними зільниками, з відчуттям, що поселяються у раю. Враження підсилювали кучугури городини, садовини та іншого добра ґаздівського на Ринковій площі, біля яких порядкували звиклі до державних змін, незворушні у своїй простоті селяни в білих домотканих сорочках, споднях[2] та барвистих горботках[3] і кептарях.
Життя продовжувалося, обростаючи новою реальністю, близьке до ідилії, незвіданої вічно голодною і ворохобною російською душею. Йому, тоді капітанові, після злиденної Рязанщини, метушливої Москви, страшних років війни теж здавалось, що він потрапив у рай. Найбільше йому імпонувало те, що ті з аборигенів, які залишились, мало переймались націоналістичними ідеями. Принаймні так здавалось. І життя здавалося прекрасним. Його, холостяка, поселили в затишному п'ятикімнатному особнячку в самім центрі міста, призначили, враховуючи фронтовий досвід та непогане знання німецької, начальником відділу контррозвідки, а згодом — розвідки. Посада була престижною, робота, як тоді казали, нє пильной — відділ мав займатися підготовкою агентів з місцевого населення для зв'язків із закордоном. Але скоро ідилія закінчилась. На весні 46-го з Москви прийшов наказ про депортацію румунського населення. Далі почався масований відстріл недобитих по карпатських криївках бандерівців та мельниківців, арешти родичів і симпатиків, масове вивезення місцевих українців в «Сибір неісходиму». Від участі в бойових діях його не врятувало навіть слабке після численних поранень здоров'я…
Сидоня, побачивши полковника, що закляк непорушно, відкинувшись на спинку крісла, перед захололим обідом, від переляку, що він вмер, мало вазу з фруктами не впустила.
Але полковник розплющив очі і спитав:
— Сидоню, як ти думаєш, багато я зла накоїв у своєму житті? Тільки кажи правду, як на духу своєму пан-отцю.
— Ігій, Іване Васильовичу, та що це ви таке каете? Пощо грішите на себе? — Захвилювалась Сидоня, — та ви… та добрішого чоловіка…
— Сидоню, не підлизуйся. Тут стільки крові текло, стільки біди було, що добрим чоловіком міг бути тільки сам Господь Бог… А я був лише солдатом… Тепер нові часи настали, ніхто нікого не боїться, ніхто нікому не підчиняється, говорять, що думають, в газетах пишуть, що хочуть… А тоді… Страшні були часи. Люди ж пам'ятають…