— Йой, що за файний капелюшок?! І як пасує вам! Але ж де це ви були так довго? Чому не заходили? Звідкіля приїхали? Певно, з морів… Чи з самого Парижа? Що то люди живуть, не те що ми — світа білого за роботою не бачимо…
На гамір із дверей канцелярії виглянула сердита директорка і хазяйка «Фантазії» Гільда Шульц, але, побачивши Мадам, розцвіла привітною усмішкою:
— Єзус Марія, кого я бачу! Які люди! Вас так довго не було, що я подумали, не дай Боже, ви загнівались або знайшли собі достойніших майстрів, хоча навряд чи в нашому місті є щось ліпшого за нашу «Фантазію». Але — чого ж це ви стоїте? Дівча-та!
З усіх сторін зі стільцями в руках кинулись до Мадам жіночі та чоловічі майстри, візажисти та манікюрниці. Стали хором припрошувати:
— Сідайте, пані-мадам, та сідайте, пані-мадам!
— Ах, пані, які ви… пардон, смішні… Скільки я вчила вас: кажіть або пані, або мадам, адже це одне і те ж. А так виходить — масло масляне. А ви ж культурні дами…
Поблажливо усміхаючись на всі боки, Мадам граційно (як їй здавалось) опустилась на крайчик стільця, якраз так, щоб лікоть лівої руки ліг невимушено на спинку, а кисть артистично звисала, і перекинула ногу на ногу. Це був сигнал: сигарету! І персонал салону краси, забувши клієнтів, кинувся навперебій пропонувати кожна свої та кресати запальничками. Мадам вибрала «Marlboro», припалила і, солодко затягнувшись димком, рішуче заперечила:
— Ні-ні, так не годиться. Спочатку розповідаєте про свої новини ви. А потому — я. Згода?
— Авжеж, авжеж, — защебетали улесливо перукарки-цирульники, візажисти-масажисти. — От у Ніни Львівни третій внук народився. П'ять двісті. Велетень. Дочці кесарево робили… В Мілени дочка в Німеччину поїхала, нянькою. Карина заміж збирається. А Гриша — в Ізраїль…
— Тільки не туди, — злякалась Мадам, — там стріляють. У Штати теж не варто — там багато грошей і мало культури. В Німеччину? Колись там були Бах, Бетгофен, Вебер, Вагнер. Тепер — одні «фольксфагени»… В Італію? Вони всі там надто темпераментні і балакучі. Тріскотять, як сороки. Важко зосередитись в такому, пардон, торохтінні на прекрасному, тобто — пам'ятках архітектури, не кажучи вже про картини великих майстрів Відродження… Але музика… Пуччіні, Верді… Там співає навіть каміння… навіть драбини… Ах, «Ля Скала»… Вони кричали мені: «Саломея! Санта Саломея!» Але що вам та музика? — спохватилась Мадам. — З неї малий хосен, маю на оці — користь. Отож, пані, коли вже їхати, то їхали у Швейцарію, стару, добру, багату, як тепер кажуть, толерантну Швейцарію, або в Австрію… Як от ми з Фердинандом…
— З Фердинандом?! — здивувалася Гільда Шульц. — Але, Мадам, — хто то є? Здається, мужа пані звали трохи не так? Здається, адмірал Каса… Кара…
— Адмірал Косоворотов, — печально поправила Мадам, опустивши очі. — О так, тоді він був моїм любим, дорогим мужем. Але хіба пані не чули про ту страшну трагедію в холодному Північному океані? Про ту жахливу катастрофу, що забрала життя сотням молодих здорових мужчин?!. Як у кожного чільного зверхника, у мого чоловіка, зіхер[4], що було чимало можливостей вирятуватись. Але він цього не зробив, як справдешній офіцер, як людина чину і честі, як, врешті, капітан корабля. Ті, котрим вдалося врятуватись на човнах, бачили, як він повільно, разом з пароплавом, опускався в олов'яні хвилі жорстокого моря. І при тому жодна риска на його обвітренім лиці не здригнулася… — Подих Мадам, здалося, перехопив спазм. По хвилі вона продовжувала: — Я важко пережила непоправну втрату. Назавжди залишила Санкт-Петербург і театр і оселилась на березі Льодового океану, у простій хижі рибалок, і все чекала, все виглядала, як вірна Пенелопа, свого Одіссея. Але він так і не повернувся…
— Яке горе… яке горе, — заохали служниці краси разом з недостриженими і недоголеними клієнтами, що тим часом непомітно долучились до співчуваючих. — І що ж далі?
— А далі… роки печального вдівства, скорботи і самотності. Аж до того благословенного дня, коли я стріла в Баден-Бадені Фердинанда…
— У Баден-Бадені? Фердинанда? Ах, це так романтично! І як це сталося? Ради Бога, розказуйте! — вмирали від нетерпіння перукарки на чолі із Гільдою Шульц, оточивши Мадам щільним кільцем та не зводячи з її блідого нервового лиця голодних поглядів.
— Атож, коли моє здоров'я забрала туга за коханим чоловіком і суворий клімат Півночі, і мені зосталось три чисниці до смерті, деякі маєстатні люди з оточення адмірала, мого покійного любого мужа, вирішили силоміць, майже силоміць відвезти мене на води в Баден-Баден, аби повернути знову до життя. За кілька тижнів мені, звісно, стало набагато ліпше, я вже могла самостійно робити променад і навіть радіти сонцю і гарній погоді. І от, коли я прогулювалась по цьому чарівному містечку, в елегантному білому костюмі від Коко, маю на оці Шанель, в білому ажурному капелюшку її ручної роботи, я побачила… Його! Він був такий елегантний, такий вродливий і також — у білих строях. Виділявся тільки срібний ланцюжок швейцарського кишенькового годинника і срібляста краватка… О майн Гот, як то було чарівно! Він нагадував мені мого любого адмірала. Тільки той носив біле із золотим: золоті позументи, ґудзики, погони і кокарда… І я зрозуміла — це Боже провидіння… мій адмірал, мій лицар чину і честі, а тепер, по смерті, мій янгол-охоронець послав мені друга… Що ж до Фердинанда, то уздрівши мене, всю в білому від Коко Шанель, він… втратив мову, збагнувши, що я — його судьба. Так ми запізнались… Хоча, як прояснилось, були знайомі давно, ще з тих благословенних часів, коли я разом з Ромі Шнайдер пробувалась на роль Сісі — дружини Франца-Йосифа… — Мадам, потупивши по-дівочому очі, вмовкла. В салоні краси «Фантазія» запала мертва тиша…