— А далі, що ж було далі? — нетерпляче засукала кулачками Карина, з жахом здогадуючись, що Руслан із дзиґарні біля гастроному, за якого вона зібралася заміж, не адмірал і не Фердинанд, але найтрагічнішим було те, що такі лицарі ніколи не стрінуться на її дорозі, абись вона прожила в Чернівцях дві тисячі років!
— Дитя моє, — ніжно взяла Каринину руку лайковою рукавичкою Мадам. — А далі були місячні ночі, і шелест столітніх дубів, і кава у маленькій кав'ярні, і врешті… освідчення. Просто і скромно. Як буває з усіма закоханими. Вінчались ми у Відні, в соборі Святого Стефана, за давньою родинною традицією баронів Естергазі, тобто принців цісарської крові…
— Так він ще й принц?! Потрясаюче!.. — побіліла Мілена, згадавши селянсько-пролетарське походження власного чоловіка, інженера водоканалу.
— О люба, чи стала би я до бесіди з простолюдином?! Хоча справа не в походженні, не в посадах… Справа — в лицарстві, а воно, як показує житейський досвід цілих поколінь романтичних і достойних жінок, притаманне тільки чоловікам голубої крові і високої культури… Наша перша шлюбна ніч… — папірусна шкіра на щоках Мадам порожевіла, — ми провели її в родинному замку баронів Естергазі біля невеличкого містечка Кітсзеє, що розкинулось у квітучій долині Дунаю… Білі троянди… вони були всюди. Море білих троянд!.. Мені досі голова паморочиться від їх божійних пахощів…
— І що він вам подарував на весілля? — поцікавилась, зашарівшись, Карина. Салон розуміюче перезирнувся.
— Ах, що подарував мені Фердинанд? А Фердинанд подарував мені перстень своєї матері з діамантом у 20 каратів…
— Везе ж людям, — раптом схлипнула Ніна Львівна. — А тут… лиш п'є і п'є, щоб його вже залило, і ні слова доброго, ні… Казав, куплю за сина перстень з рубіном. Це мій камінь. По сей день. Вже синові тридцять років сповнилось, а я той перстень бачила так, як ви… А про квіти… Та де! За все життя патика не приніс у хату! Йой, не годна!
— Чи ти вдуріла? — зашипіла, витріщившись на Львівну, педикюрниця Флора. — Кого ти слухаєш?
— Я себе слухаю! — відрубала вголос чоловічий майстер Ніна Львівна. — Свою обиду, свій жаль, що прожила зі жлобиною тупою все життя! Слова доброго не чула! Очі б мої його не виділи!
— Мій теж не золото, але що поробиш? Де тих принців набереш? Тут принців нема і — ґата[5]! Є — бидло! Хоч плач, хоч скач! І ніц нічого не вдієш, і не переробиш! Мус миритись! — підбила підсумки коротких феміністичних студій візажистка Мілена.
Салон зашумів. Недострижені клієнтки й собі почали згадувати своє невеселе сімейне життя, безсердечних чоловіків, тільки Гільда Шульц, прадід якої був родом десь з-під Баден-Бадена чи просто Бадена, спробувала розраяти з'єретованих жінок:
— Але, пані, не побивайтесь так за принцами! З ними нудно. Інша справа наш, український хлоп — і посваришся з ним, і помиришся, і приголубить тебе, і таке тут же втне, до чого жоден принц не додумається. А головне, часто прати з нього не треба, бо не ходить ні в білих кітелях, ні в білих смокінгах…
— Ах, пані Гільдо, ви мислите так по-тутешньому, по-колишньому, по-совітськи, — озвалась, весело стрепенувшись, Мадам, яку трохи було заколисала бурхлива дискусія про чоловіків. — Для прання там є прислуга і модернова техніка! Там, — Мадам махнула рукою на захід сонця, — дружина — для любові, для замилування нею… А не для… тяжкої праці.
— А чого ж ви тут, коли там так добре? — спитала раптом сердито котрась із розтроюджених бесідою недострижених клієнток.