— А я вже не тут. Я вже давно там. Біля мого любого Фердинанда. А сюди я заїхала по дорозі з Барселони, аби попрощатись назавжди з містом мого дитинства і юності, з дорогим серцю древнім парком, із цією дивовижною осінню, печально-умиротвореною, не схожою на жодну осінь у світі. Попрощатись із вами, мої найдорожчі приятельки…
Жінки зашморгали носами, зачали промокати фартушками очі. А Мадам спокійно провадила далі. — Завтра вранішнім, або ще й нині, вечірнім, я від'їжджаю до Львову, а звідтам — і на Відень.
— А от вже й фіакр[6] під'їхав, — глянувши у вікно, сумно сказала Гільда Шульц.
Коло слухачів розступилось, даючи дорогу чолов'ягам у білих халатах.
— Мадам, — докірливо сказав один з них, стриженей під нулівку, — ми за вами з ніг збились. Доктор місця собі не знаходить… А ви… в такий холод, сльоту, в одному жакеті, в легких мештах.[7] Мадам, що ви собі гадаєте? Ви ж ніц не дбаєте про своє здоров'я, а головно — горло, горло, Мадам!
— Ви маєте слушність, шановний Гансе: я таки легковажу здоров'ям. І то, зіхер, що дуже, а дуже не сподобалося би моєму любому Фердинанду. Адже ми тільки починаємо жити! Перед від'їздом сюди, я сказала Фердинанду: все, жодних жертв задля мистецтва. Тільки ти, мій любий Фердинанде!
— От пожаліємося тому Фердинанду — так всипить вам перцю, щоб не бігали роздягнені під дощем по місту, — буркнув другий, з кісочкою на потилиці.
— О, юначе, не кажіть такого, бо ви, зіхер, що не знаєте мого любого Фердинанда… Він мене обожнює. А відтак… Я зовсім не хочу образити присутніх тут чоловіків, але, на жаль превеликий, то так є, що мій любий Фердинанд — останній лицар на всій безмежній нашій планеті. І я маю в Бога ласку, що зустрівся він саме мені… — усміхнулась, але якось печально, Мадам, подаючи чоловікам обидві руки.
Вся «Фантазія», скупчившись біля вікна, дивилася, як вона, тоненька, схожа на опеньок у своєму величезному чудернацькому капелюсі, вицвілім брунатнім жакеті, весело і велично йде в супроводі санітарів до карети «Швидкої допомоги», і тихо плакала, відчуваючи по її хисткій, непевній ході, що візит цей прощальний.
Аж коли карета в'їхала в браму психоневрологічної клініки, що зеленіла свіжою фарбою на другім кінці проспекту, всі мовчки розійшлись по своїх робочих місцях, сумні і задумливі.
2002 р.
ДЕНЬ СКАЖЕНОЇ ПАРАСОЛЬКИ
Йшли дощі. Холодні, осінні, як у Коцюбинського. І на душі в Євдокії Михайлівни було так само сумно й холодно, як тоді, коли вона, школяркою, хворіла анґіною, сиділа вдома коло вікна із замотаною вовняною хусткою шиєю і вчила уривок із твору Михайла Коцюбинського про холодні, похмурі осінні дощі. Вона ті слова давно забула, а от настрій, який переживала тоді, — не забула. Поганий був у неї тоді настрій, безнадійно-сірий, як дощовий день за вікном. І дуже хотілося плакати. Єдине тішило, що вона не брьохкалась у школу болотиськом, в яке перетворювався щоосені їхній масний чорнозем. Густа, в'язка твань смолою прилипала до кирзаків, і їй, дрібненькій і хирлявій, найстаршій в сім'ї, а тому замученій роботою і молодшими дітьми, доводилось часто зупинятися і руками витягати з багна застряглі в нім чоботи. Але водночас Явдошку проймав сум, що захворіла вона якраз на свій день народження і той подарунок, який їй придумали однокласники з Феліксою Ернестівною (гарний загальний зошит або барвисту велику дитячу книжку) принесуть їй однокласники тільки під вечір.
Явдошка, доки не перейшла в п'ятий клас і доки класним керівником в них не стала Фелікса Ернестівна, не здогадувалась, що в людей бувають дні народження. Її строга мама, вихована бабою — фанатичною п'ятдесятницею, днів народження не визнавала. Жодних, окрім одного — Різдва Христового. Але Фелікса Ернестівна думала по-іншому. Вона приїхала в їхнє село з іншого світу, який Явдошці здавався схожим на ярмарок у райцентрі сонячної літньої неділі, отож і думала молода і незаміжня Фелікса Ернестівна, що день народження кожної людини — це велика радість для всіх. Бо ж яке то щастя, коли на світ народжувались діти! Але Явдошка про те, що думає Фелікса Ернестівна, мамі, яка важко доношувала у величезному, круглому череві сьому дитину, не говорила: по її стражденному лиці було видно, яке то щастя мати діти, до того ж — рік у рік…
По — друге, Явдошка боялась мами, а ще більше — баби Палажки, яка весь час, скільки себе дівчинка пам'ятала, лякала її страшним, злим і мстивим Богом, який все бачить і якому нічого не подобається з того, що роблять діти. А найбільше чомусь, коли вони, як казала баба, казилися… А на що ж тоді Бог їх дає людям, коли й сам не любить? — питала себе, бо не було кого, Явдошка, дивлячись, як безрадісно, мов старі, граються на ліжку її троє менших сестричок. І так Явдошці тоді стало гірко і сумно від безконечного дощу, печальних слів Коцюбинського, хвороби і згадки про бабу і страшного Бога, що їй вперше перехотілось жити…