Ми стояли вже яких десять хвиль на шпили Гельзеґґена, а зайшли сюди від сторони Лофодів, так що не бачили ні крайчика моря, поки з самого шпиля не відкрило ся воно ціле перед нашими очима. Коли старець говорив, я почув голосний гук, мов рев великого стада буйволів на американських степах. В тій самій хвили замітив, що так зване в моряків «колихане» моря перемінило ся під нами в струю всхідного напряму. Через пять хвиль ціле море, аж по Вер, розгукало ся з непоздержним шалом. Та найбільшої сили набрав єго колот між Моском і берегом. Тут широка струя води завертала, ділячи ся на тисячні поперечні течії, закипала нагле божевільним колотом, дула ся, клекотіла, шуміла, кружила в великанських круговоротах і переливала ся на всхід зі скоростю, якої води набирають лиш при стрімких спадах.
В кілька хвиль вид сцени зовсім змінив ся. Ціла поверхня вигладила ся, водовороти щезали один по другім, а дивні пасма піни иоявили ся рівночасно там, де перше зовсім не було іх видко. Пасма ті витягали ся помалу на значну довготу, лучили ся з собою, і притягаючи до себе верткі круговороти, неначе зливали ся в один великий вир. Нагле, зовсім нагле, він появив ся в дуже різких зарисах в крузі більше як милевого прорізу. Беріг круговороту визначав ся широким поясом блискучої піни. Та найменша єї крихта не спадала в горло страшної лійки, а єї нутро, як глибоко засягло око. було гладке, блискуче. Як смола чорні стіни водні, похилені до виднокруга на яких сорок пять степенів, вертіли ся без впину кільцем з шаленим розгоном, а вітер доносив відтам прошиваючий голос ніби крику, ніби стону, якого не видає навіть могучий водопад Ніяґари в своій грізній аґонії.
Гора дрожала в основах, скеля хитала ся. Я припав ниць до землі і в приступі нервового жаху вхопив ся нікчемного зела.
«Се, — сказав я врешті до старця, — се ніщо иньше, як великий вир Мальштрому».
«Так єго часом звуть, — сказав старий, — в нас Норвежців він зветь ся Москоштром від недалекого острова Моско».
Звичайні оповіданя про сей водоворот зовсім не приготовили мене на те, що мені довело ся бачити. Оповіданє Йонаса Рамуса*, з поміж всіх ще може найдокладнійше, не в силі дати найменшого понятя ні про велич, ні про грозу тої невиданої сцени, яка до глибини душі жахом пронимає очевидця. Не можу знати, а якого місця згаданий письменник бачив се і під яку пору, та певне, що ані з вершка Гельзеґґена, ані в часі бурі. Все-ж таки деякі уступи того опису варто повторити для самих подробиць, хоч вони ледви чи зможуть подати слабий образ видовища.
«Між Лофоденом а Моском, — кажеть ся в тому описі, — вода буде трийцять і шість до сорока сажнів завглибшки. Та по другім боці, близше до Веру, глибінь меншає так, що навіть не дає свобідного переїзду кораблям, без нараженя іх на розбитє хочби й при найкрасшій погоді. В часі припливу, між Лофоденом а Моском струя вдаряє о беріг з сердитим розгоном. З ревом розгукавого припливу не рівнати ся шумови найголоснійшого і найстрашнійшого водопаду. Гук єго несеть ся кілька миль навкруги. Его нетри чи челюсти такі глибокі і обширні, що захоплеиий ними корабель нехибне провалюєть ся на саме дно, де о скелі торощить ся на кусні. Скоро вода втихомирить ся, кусні корабля випливають на верх. Та хвилі тишини наступають лиш при зміні припливу і відпливу, в погідну пору і тревають всего чверть години, поки гроза не почне постепенно вертати.
В часі найбільшого розгуку струї, коли єї лють скріпить ся підчас бурі, небезпечно наближати ся до неї на норвежську милю*. Човни, яхти і кораблі пропадали в наслідок того, що, несчувши ся, попадали в обсяг єї власти. Нераз теж буває, що валені, надто наблизившися до струї, улягають єї напорови. Годі описати, як вони тогді даром силують ся освободити, як вони ревуть та скиглять. Одного разу медвідь трібував переплисти з Лофодена до Моско. та захоплений струєю пішов на дно. Ревів так, що було єго чути аж на беріг. Пірвані струєю великі пні смерек, та соснові галузи, випливали такі поторощені і покручені, як коли-б були порослі щітиною. Наглядний се доказ, що дно покрите крутими скелями, поміж якими вертить всім на всі боки течія. Що шість годин струя, відповідно до припливу і відпливу, стає то плитша то глибша. Року 1645, в неділю sexagesima* досьвіта, лютувала з таким гуком і з такою силою, що на побережи навіть камінє з домів розсипало ся».
Що до глибини води, то зовсім не розумію, як мож було змірити єї в безпосереднім сусідстві пропасти. Тих «сорок сажнів» відносить ся певно лиш до частини каналу при самім березі Моско, або Лофодів. Глибина в центрі Москоштрому певно без порівнаня більша. На се не треба красшого доказу, як хочби косого погляду у безодню виру з найвисшої скелі Гельзеґґена. Коли я з того шпиля дивив ся на ревучий в низу Флєґетон*, мене прямо сьмішила наївність благородного добродія Йонаса Рамуса, що неімовірними небилицями вважає анекдоти про валенів та про медведя. Для мене було зовсім ясним, що скоро-б найбільший навіть корабель, перепливаючи туди, попав ся в обсяг тії погубної сили, він міг би їй оперти ся так само, як перце хуртовині і мусівби пійти на дно з усім своїм крамом.