«Однак чи він справді поет? — спитав я. — Знаю, що є два брати і оба вони придбали собі в літературі славу. Міністер, відав, написав вчену розвідку про діференцияльний рахунок. Він математик, не поет».
«Ви помиляєтесь. Я знаю єго добре; він одно і друге. Будучи поетом і математиком, він може розумувати влучно. Коли-б був лиш математиком, не мавби ніякої змоги розумувати, бувби полишеним на ласку і неласку префекта».
«Зовсім нові для мене гадки, — казав я, — адже-ж їм перечить пересьвідченє цілого сьвіта. Не схочете відав нехтувати гадки, до якої дійшла основна праця віків. Зване математики вважаєть ся з давен давна знанєм “par excellence”*.
«Il y a à parier, ― відповів Дюпен, цитуючи слова Шамфора, ― que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre*. Признаю вам, що математики, на скілько се лежало в їх силах, причинили ся до розповсюдженя загально звістного а фальшивого погляду, який дарма, що голосять єго в імя правди, все таки хибний. Гідним красшої справи способом нагнули вони, наприклад, термін аналіз до ужитку в альґебрі. Авторами тої специяльної похибки є французи. Та скоро назва має яке-не-будь значінє, скоро вартість слів лежить в точности приміненя їх, тогді й аналіз, означатиме альґебру так само, як латинське ambitus означає амбіция, religio — реліґіа, homines honesti — людий гонорових*».
«Бачу, — сказав я — що між вами і деякими альґебраістами в Парижи готово прийти до сварки, але говоріть дальше»*.
«Я хочу сказати, — говорив дальше Дюпен, — що коли-б міністер був лиш математиком, префект не мав-би був найменшої потреби давати мені сей чек. Однак я знав, що він так само добрий поет, як і математик, а увзгляднивши обставини, в яких він находив ся, я набрав певносте, що мої способи відповідають єго спосібности. Надто було мені відомо що він дворак і сьмілий інтриґант. Такий чоловік, подумав я, буде нехибне знати ся на звичайних способах практикованих поліциєю. Він не міг не сподіватись нападів, які спали на него, а події доказали, що і сподівав ся їх нехибне. Я думав, що він нехибне сподівав ся і тайних дослідів впомешканю. Єго часта неприсутність дома, яку префект уважав певною пільгою в дослідах, була в моїх очах лиш хитрощами, обчисленими на те, щоби дати поліциї змогу все і скрізь перонишпорити і тимскорше вщіпити в неї пересвідченє, що листу в помешканю не ма. Те врешті і вдало ся єму осягнути. Я відчував теж, що міністер з певностию перейшов в думці цілий той ланцюх розумовань, який дотичить незмінного прінціпу при поліційних пошукованях за схованими предметами — того прінціпу, що я вам єго старав ся виложити. Се мабуть силоміць вибило єму з голови думку про уживані звичайно сховки. Він не міг, думав я собі, бути таким тупим, і не знати, що найтайнійші і найглибші закамарки єго дому були для префекта, з єго очима, голками, сверликами і мікроскопами так само отворені, як і найзвичайнійша комната. Я бачив врешті, що єму насуне ся щось простого, коли вже не дорогою розмислу, порівняна, то нехибне як щось, що само з себе випливає. Ви може прогадаєте собі, як щиро засьміяв ся префект, бувши в нас перший раз, коли я замітив що ся таємниця може тому завдала єму тілько клопоту, що була так дуже очевидною».
«Правда, правда, — сказав я, — пригадую собі добре єго втіху. Я справді думав, що він вже в конвульсиях».
«В материяльнім сьвіті, — казав далі Дюпен, — повно дуже близьких анальоґій до нематерияльного сьвіта. А що метафори або образу можна ужити в діли скріпленя доказу чи прикраси опису, то навіть реторичні доґми набрали якоїсь тіни правдоподібности. Видаєть ся, наприклад, що сила інерциї є одна і та сама в фізиці і метафізиці. Що більше тіло труднійше вправити в рух ніж менше і що звязане з ним momentum* остає в зависимости від тої трудности, се такаж сама правда в першій, як правдою є в остатній; що інтеллєкти здібнійші, дужші, більше сталі і справні ніж інтеллєкти низшого рода, найтруднійше буває порушити, та що вони находять ся в більшім клопоті, в більшій непевности при перших кроках свого розвою. Але чи запримітили ви коли, які написи на рогах улиць і над склепами* звертають найскорше увагу?»
«Ніколи мене се не застановило», — сказав я.
«Є одна гра в згадуване, що єї грають при помочи карти. В тій грі одна сторона каже другій винайти якесь слово — назву міста, краю, ріки, королівства — коротко, винайти яке не будь слово на сорокатій і запутаній поверхни. Новик в сій грі силуєть ся звичайно заклопотати противників тим, що завдає їм імена печатані найдрібнійшими черенками; але практик вибирає такі слова, що їх напечатако буквами розстріленими, від одного краю карти до другого. Такі імена, подібно як оголошеня і написи на рогах улиць, печатані дуже грубими буквами, не звертають на себе уваги як раз в наслідок того, що вони аж надто очевидні. І тут фізичне переоченє є сильно анальоґічне до неуваги моральної, в наслідок якої ум перескакує надто легкопонятні, виразні преміси*. Та бачить ся, що ся точка лежить трохи визше або низше понятя префекта. Він ні разу не подумав про правдоподібність, або можливість того, щоб міністер поклав лист перед носом цілого сьвіта в ціли як найбільшого запевненя, що якась часть того сьвіта єго не догляне.