Неможливо сказати, кілько разів ми облетіли довкола того перстеня. Не пливучи, а летючи, ми кружили так, довкола і довкола з годину і постепенно зближали ся до середини водного валу, потім до краю, єго страшного нутра. Цілий той час я не попускав ся верівки. Брат стояв при кермі. Держав ся невеличкої, порожної бочівки, що сильно до дна прикріплена, була одиноким предметом, якого буря не змела за першим подувом. Коли ми зближали ся до краю пропасти, він випустив бочівку з рук і, припавши до верівки, в смертнім страху силоміць відривав від неї мої руки. Замала була, щоб ми оба могли держати ся єї безпечно. Ніколи не зазнав я прикрійшого чувства, як тогді, коли бачив те єго зусилє, дарма що він робив те без памяти, під виливом несамовитого, божевільногостраху.Я й не старав ся боронити тої точки. Знав, що тут не може се становити різниці, чи держить ся хто чого, чи не держить ся нічого. Я лишив єму верівку, а сам вернув ся до бочівки. Вернути ся не було так трудно, бо човен гонив довкола виру в одностайнім, рівнім темпі, лиш сям і там хитаючись від шаленого колоту над виром. Ледви я займив нове становище, нами кинуло нагле в зад і ми майнули стрімголов у пропасть Я бомкнув ледви "Господи помилуй!" і думав, що вже по всім.
Чуючи, що мене млоїть від лету в глибінь, я інстинктово приляг до бочівки і зажмурив очи. Кілька хвилин не важив ся отворити іх, ждучи безпроволочної згуби й дивуючись, що ще не надходять хвилі смертної борби з водою. Але плила хвиля за хвилею, — я все ще жив. Вражінє паданя в низ уступило. Повернув зовсім давний рух човна, такий як в перестени піни, з тою лиш різницею, що тепер він був більше повздовжний. Я набрав відваги і ще раз подивив ся на сцену.
Ніколи не забуду чувств страху, грози і здивувавя, з якими глянув кругом себе. Човен, бачилось, висів на-пів боком, мов під впливом маґічної сили, на внутрішній стіні незмірно-широкої дивно-глибокої лійки. Єї, мов зеркала гладкі, стіни можна було взяти за гебан*, колиб не та страшенна скорість, з якою обертали ся, коли-б не той осліпляючо ясний блиск, що бив від них під золотим сяєвом проміня повного місяця, яке з тої згаданої вже прогалини в хмарах сипало ся на чорні стіни, глибоко зазираючи в самі челюсти безодні.
Зпершу зворушенє не давало мені бачити що не-будь докладно. Я відчував лиш загальне вражінє прошиваючої грози. Та лиш трохи отямившись, я інстинктовно подивив ся в низ. Човен лежав на похилій стіні виру так, що я міг дивити ся туди без найменшої перешкоди. Він стояв зовсім рівно — єго палуба йшла рівнобіжно з водною стіною, а стіна була похилена під кутом звиж сорока пяти степенів, так що ми неначе спочивали прямовісно. Мимо того я запримітив, що мені тут руками й ногами приходило ся держати з трудом мало що більшим, ніж на горізонталній поверхни, мабуть в наслідок скорости, з якою нами крутило.
Здавало ся, що промінє місяця прошибає глибокий вир аж до дна.Однак я при густій мраці, що все закривала, не бачив ще нічого докладно. Поверх мраки знимала ся величня веселка, мов та вузка і хитка кладка, що то, як кажуть Музулмани, є одинокою стежиною між часом і вічностю. Та мрака, чи роса, піднимала ся без сумніву з тремтячих величезних стін лійки, що сходили ся в низу. Не берусь навіть описувати зойку, який роздавав ся серед того тумана. Зсуваючи ся з гори, з самого пасма піни, ми спустили ся від-разу спорий кусень в низ, але дальше не зсували ся вже в тій самій пропорциї. Нами носило дальше навкруги і навкруги, не з рівною скоростю, а в шалених рухах і скоках, що раз посували нас лиш на кількасот ліктів то знов довкола повного круга виру. З кождим обігом спадали ми помалу, все ж таки досить значно, в низ.
Розглянувшись по широкім просторі плавкого гебану, по якім ми совгались, я побачив, що не лиш наш човен находив ся в нутрі виру. Показало ся, що так під, як і над нами, кружили кусні суден, великі колоди будівляного материялу, гиляки, в купі з всякими меншими предметами, з кусниками домового знарядя, поломаних скринь, бочок, ведер. Я вже згадав про ту неприродну цікавість, яка заступила в мене первістний жах. Вона, здавало ся, росла в міру, як я зближав ся до своєї страшної судьби. З дивним зацікавленєм почав я тепер приглядати ся всяким предметам, що плили разом з нами. Я певно був непритомний, бо для іграшки трібував обчисляти, що з тих всіх предметів скорше пірне на дно, в піну. Отся соснова гиляка — замітив я, кажучи — пірне певне перша і щезне. Та потім розчарував ся, побачивши, що кадовб голєндерського торговельного корабля випередив єї і пірнув перший. Аж врешті сам факт, що кілька подібних проб скінчилось розчарованєм, збудив мене ряд гадок, від яких мої члени ще раз почали тремтіти, серце бити ся.