В часі останних трох років квестия месмерізму* нераз вже звертала на себе мою увагу. А три місяці тому назад прийшло мені зовсім несподівано на гадку, що в сериї зроблених доси експеріментів зайшов вельми замітний, а ледви оправданий пропуск: нікого не загіпнотизовано доси in articulo mortis*. Значить, передовсім треба було розслідити: чи серед тих умов істнує яка податливість на вплив маґнетизму; скоро так, то, чи при тім вона змагається, чи слабне; а дальше — в якій мірі, або на як довго може бути смерть впливом маґнетизму здержана.
Не одно там ще лишало ся до виясненя, та згадане вже, найбільше заострювало мою цікавість, головно-ж останнє, з огляду на свої наслідки і значінє.
Коли я розглядав ся за предметом, на якім мав би змогу розслідити сі подробиці, прийшов мені на гадку мій друг, Мр. Ернест Вальдемар, славнозвістний впорядчик видавництва “Biblioteca Forensica” і автор (єго nom de plume Issachar Marx*) переводів Валєнштайна та Ґарґантуї*. Мр. Вальдемар, що зпершу мешкав в Ґарлємі, від 1839 р. був або і є знаний передовсім по поводу своєї нечуваної худощавости. Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа*. Знали єго теж з єго блідих висків, що сильно визначались при чорнім волосю, яке всі, розумієть ся, брали за перуку.
Єго вдача була незвичайно нервова і робила єго добрим предметом месмеричних проб.
Двома чи трома поглядами я приспав єго без великого труду. За те дальші наслідки, яких я міг сподівати ся з огляду на єго особлившу вдачу, розчарували мене.
Воля єго справді ніколи в повни не була під моєю властию. І з ясновидінєм не вспів я дійти тут до нічого основного. Свої невдачі я приписував лиш єго захитаному здоровлю. На кілька місяців скорше, ніж я познакомив ся з ним, єго лікарі заявили рішучо, що він в сухотах. Він же звик був говорити про свій близький конець спокійно, як говорить ся про те, чого вже не відвернеть ся і не жалуєть ся.
Скоро лиш повисше згадані помисли впали мені до голови, я, розумієть ся, зовсім природно нагадав собі Вальдемара.
Непохитна фільозофия того чоловіка знана була мені аж надто добре; з огляду на него самого я нічим не вязав ся. А рідні, що могла-б ставити мені перепони, в Америці він не мав. Я сказав єму все отверто і — що ви скажете! — він дуже живо заінтересував ся тим. Воно тим дивнійше, що він, охотно тепер жертвуючи свою особу моїм експеріментам, ніколи доси не зраджав симпатий для них. Недуг єго був того рода, що давав можність означити речинець, до якого скінчить ся смертию. Між нами стала остаточно умова, що він покличе мене на яких двайцять чотири годин перед часом, в яким, згідно з заявою лікарів мав умерти.
Звиш сім місяців тому назад, я одержав від самого Мр. Вальдемара звістку:
«Мій дорогий П... Прошу прийти. Д. і Ф. заявили, що мені не жити довше, як до завтра поза опівніч. Час мабуть означений доволі точно. Вальдемар».
Лист був в моїх руках в пів години по написаню. До иятнайцяти хвиль я вже був в комнаті умираючого. Не бачив єго десять днів і аж поблід на вид тої страшної зміни, яку замітив на нім — по такім короткім часі. Єго лице мало цьвіт олова, очи були без найменшого блиску, а висох так, що вилиці прямо продіравили шкіру. Груди в него зовсім запали ся. Живчик* ледви бив. Але якась міра фізичних сил, як і в вельми значній мірі сили ума, ще в него задержались. Говорив виразно, сам заживав якісь ліки і — коли я вступив до комнати — занятий був робленєм записок в нотатці. Д. і Ф. були при нім.
Стиснувши Вальдемарови руку, я взяв тих панів на бік і розвідав ся точно про стан здоровля недужого. Ліва частина легких була від восьми місяців на-пів скостеніла або заскорузла і очевидно для якого-не-будь житєвого ужитку зовсім непридатна. Частина права була в горішній части також на-пів, коли не цілком, скостеніла, а долішня становила одну загноєну масу грузлиці. Зробилось кілька значних ям, а в однім місци сталий приріст до ребер. З правим легким стало ся се сорозмірно недавно. Скостенілість показувала ся незвичайно скоро, — місяць тому ще не було єї зовсім. Приріст був замітний лише від трох останних днів.