Другий мовив глухо:
— Добре. Отут попід брамою.
— Давай, клади. Однаково магістратські пси сюди не попнуться!
Туман ліворуч від Луки розступився, наслідуючи короткому руху проквестора. Це слід було розуміти, либонь, як наказ хапати того зі спільників, що стояв ближче до нього. «Зараз», — нечутно проказав Горган і ступив уперед.
Слід сказати, що коли проквестор розраховував на ефект несподіванки, то його сподівання були перевершені — перший, молодший зі змовників, побачивши, як із туману виступає не знати яка химера, заголосив так, що аж другий з ляку випустив безпорадного співака з рук.
— Стули пельку! — гримнув Горган, проте той не вщухав. Тоді проквестор блискавично перекинув пістолет руків’ям вперед і зацідив істеричному зловмиснику в вухо. Його спільник, утім, зреагував значно швидше: замість розводити лемент, він перестрибнув через зомлілого, очевидячки, музику і гайнув темною вулицею. Лука розгубився: він не був певен, чи належить йому стріляти — втікач не був схожий на inferi, уже радше підзору викликав непритомний співак, чия, власне, аніма палахкотіла у такий незвичний спосіб. На щастя, хоч би начальство знало, що робити.
— Викликай базу. І пильнуй цих двох, — кинув проквестор, припускаючи за втікачем.
Відгомін поквапних кроків метнувся вулицею і за хвильку змовк, притишений туманом. Лука лишився сам на сам із двома непорушними тілами, одне з яких, утім, іще продовжувало щось бубоніти. Хлопець нахилився ближче.
— Obumbrata et velata michi quoquc niteris…[5] — хрипко бурмотів музика, все іще намагаючись приспівувати. Погляд його блукав десь у чадному піднебессі.
Лука придивився пильніше. А він же знав цього кудлатого сіромаху!
— Франек! Агов!
Лука поляскав його по щоці. Той здригнувся, мовби вихоплений зі сновиддя.
— О! Кузен! — кволо хихикнув він. — Маєш випити?
— Аякже, — буркнув Лука. — Зараз, скажу, аби підвезли.
Вклавши зброю до кобури, він висмикнув телефон і набрав Мар’яна.
— Таксі на Риторики, 2, — нахабно звелів він.
— Нє, ну не хамлюга?! — пирхнув Мар’ян. — А що там у вас? Щось цікавеньке?
— Поки не знаю. Двоє непритомних. І я сам-один.
— А Горгона де?
— Та побіг когось убивати.
— Ага! — зрадів Мар’ян. — Ну чекай, зараз буду.
«Зараз» означало як мінімум чверть години, вирішив Лука; іще дай боже так швидко доїхати вузькими та крученими вулицями, і не проламати стіну-дві дорогою. Отож лишалося чекати, а жоден з його нинішніх товаришів не спроможний був на дотепну бесіду — музика вже й не бурмотів, хіба шарпався, наче в лихому сні, а його сусід, лежав, не зголошуючись, там само, де його застала недоля в особі лихого проквестора.
Маючи трохи часу на роздуми, Лука придивився до свого названого кузена крізь червону лінзу. Спалахи світла стали рідшими та слабшими, наче відсвіт маяка крізь хмари. З дозвільної цікавості Лука вирішив оглянути ще і впольованого Горганом зловмисника, тож обернувся довкіл, не розплющуючи ліве око. Це його і врятувало.
В тумані, невидні звичним зором, малювалися кілька обрисів, окреслених тьмяним світлом. Не встиг Лука навіть згадати до пуття, де він уже бачив подібне, як тіло самочинно штовхнуло його з правої ноги ліворуч, під захист сміттєвого бака.
Тої ж миті коло його щоки свиснула дрібка металу, люто гримнувши об стіну та обсипавши хлопця крихтами тиньку. Звуку пострілу було майже не чути — нападник вживав глушник.
Причаївшись за баком, Лука вихопив власну зброю, гарячково смикнув затвор та зробив кілька пострілів, не цілячись. Якась несвідома заборона все іще заважала йому стріляти по людях, нехай навіть тих, що бажали його смерті. Він сподівався, що гуркіт його власних пострілів приверне увагу поліції або ж нарешті нагодиться Мар’ян і якось допоможе йому дати раду нападникам.
Проте жоден зі сподіваних рятунків не поспішав оприявнитись. Вороги не наближались, але й не припиняли обстрілу, про що свідчили свист та дзенькіт куль об металеві стіни Луччиного прихистку. На мить хлопцеві здалося, що він опинився посеред якогось сновиддя, що наявна загроза — то якась маячня, що не має стосунку до дійсного світу. Це був навіть не страх, це була тотальна відмова вірити у реальність подій, тож Луці вартувало чималих зусиль висмикнути себе зі зручної ілюзії та належним чином реагувати на небезпеку. Розлютитись. Захищатись. І нарешті, вбивати.
Визирнувши з-поза бака, він вибрав собі ціль. Гримнув постріл.
І нічого не сталося. Лука вилаявся вголос, відчуваючи, як ядуча суміш страху та азарту штовхає його вперед, звиваючи чорний тунель між ним та нападниками. Він вистрілив кілька разів поспіль, з незнаною доти щирістю бажаючи поцілити.