Невдовзі на місто зійшла вечірня прохолода, і вулицями поплив легкий туман. Кельнер, непривітно позираючи, вже почав заносити стільці та столики до приміщення, тож Лука підвівся і рушив повз двері інквізиторіату, задерши голову, аби вгледіти бодай щось у вікнах, за якими якраз почали вмикати світло.
Йому здалося, ніби повз вікно пройшла недавня красуня, і Лука замислився, що ж такого вона могла робити на цій лихій службі. Перейнявшись своїми думками, він на мить втратив дотик до світу, тож, коли хтось торкнувся його плеча, Лука скинувся так, що йому заледве серце з грудей не скочило.
Позаду — двійко молодиків, яких він нещодавно був спостеріг при виході з управи. Тобто один так точно молодик, зухвалий білявець із лукавим вищиром, другий — старший, літ під сорок, із поглядом добрим і зажуреним, наче в старого пса. Обоє були вбрані в темні пари, проте білявий носив піджак у смужечку, від чого робився подібний на якогось гулящого артиста. Нічого особливо зловісного Лука у двох зустрічних не відзначив, проте тут-таки старший нібито мимоволі провів долонею вздовж свого піджака, змусивши пригадати Горганові збройні жарти.
— Ну? — поцікавився молодик.
Лука звів брови.
— Ти в гості до нас чи просто шукаєш собі біди?
— Я просто собі гуляю, — обурився Лука, — не можна хіба?
— Гуляєш… — заусміхався білявий, — три години поспіль на одному місці… Не ший з нас дурнів, гаразд? То чого тобі?
Тут нарешті Луці урвався всякий терпець.
— Мені — нічого! — вибухнув він. — Я просто хочу знати, навіщо ви вбили мого батька!
— Ми?! — блимнув очима молодик.
Його товариш чомусь роззирнувся довкіл.
— Ну, може, й не ви, — похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. — Але оцей ось — точно.
Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.
— А-а-а-а, — протягнув той, — Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!
I — на Луччин граничний подив — весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.
— Так ти, значить, Лука Ведель? — виснував він. — Квестор про тебе згадував.
Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.
— То що, зайдеш до нас?
Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика — аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.
— Зазирнув би, — погодився Лука.
— Мар’ян, — зичливо промовив білявий, простягаючи руку.
Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.
— А це — Фелікс, — Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. — Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.
Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.
— Ну, ходи, — запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.
Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним — старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей — конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.
Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад — переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано — за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.
Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.
— Зараз, покличу начальство, — пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.
Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало — ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» — мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.