А раз пішла гра майже на рівних, команди почали застосовувати різні хитрі способи. Хлопчаки, наприклад, виконували обманний стрибок біля сітки й піднімали в повітря блок дівчаток, а в цей час іззаду підбігав захисник і бив по м’ячу. У свою чергу дівчатка, чітко підготувавши атаку, удавали, що битиме капітан, як найсильніший гравець, проте Елечка пропускала м’яч мимо, й вирішального удару завдавала будь-яка з електроничок, що була поряд.
А якими гострими були зигзагоподібні атаки дівчат! Світлана спокійно приймала м’яча й пасувала його Зої. Зоя кивала Майї та Елі, й ті вибігали на високо піднятий м’яч, примушуючи суперників підготуватися до атаки. Як раптом із-за їхніх спин вистрибувала одна з Бубликів і повертала м’яч у польоті аж до бокової лінії. Несхибний удар!
Зате хлопчаки брали силою. Щоб переломити хід гри, вони у вирішальний момент запустили на лінію вогню бомбардирів — Гусєва й Електроніка. Бомбардир або зразу приземляв снаряд, або ж, викликавши надмірну метушню по той бік сітки, одержував у відповідь легкого м’яча й мав змогу повторити удар. А дівчатка, подолавши розгубленість, відповідали блискавичними контратаками — волейбольним кулеметом.
Так і проходила ця злагоджена гра: всі в нападі! всі в захисті! до самої перемоги! Глядачі вже забули, хто із гравців виконує ту чи іншу роль, вони зачаровано стежили тільки за польотом м’яча. Від нього не відривали погляду, неначе він був живий, носився туди-сюди, підскакував і злітав сам по собі. Це був не просто шкіряний м’яч, а маленька куля Землі, прогріта сонцем, набита у швах піском і пилом, просолена потом гарячих долонь. Куля кружляла в зелено-блакитному Всесвіті, не боячись ні ляпанця, ні дружніх штовханів, ні чесного, від душі удару; він був заводний, пружний, азартний, летів туди, куди його посилали, дотримуючи всіх правил гри, й ніхто не здивувався, що рахунок в цій партії виявився нічийним. М’яч заслужив свою порцію оплесків.
Трибуни розкололися: дівчатка доводили, що переможуть елечки, хлопці були за електроників. Раз у раз чулися вигуки: «Ми, дівчатка!..» — «А ми, хлопці!..» Ростик рикав у мегафон, заспокоював натовп: «Будь-які пророкування передчасні!»
І нарикав, і накаркав… Сам потім пошкодував…
У третій, вирішальній партії Світлана несподівано підвернула ногу. її одвели на лаву, промасажували й забинтували щиколотку.
— Ну, як ти? — хвилювалися подруги.
— Нормально, — відповіла Світлана. — Зараз вийду… — Вона підвелася, ступила крок і, тихо ойкнувши, опустилася на лаву: — Не можу, дівчатка. Слово честі, не можу.
— Світланко, люба, будь людиною, Світланко… — Елечка опустилася перед нею на коліна. Вона не знала, ким замінити Світлану: запасних гравців у клубі «Електронічка» не було.
Світлана похитала головою:
— Ні, Елю, я підведу! Грайте без мене. Перерва закінчувалася. Світлана оглянулась і раптом гукнула:
— Ніно, Ніно, йди сюди!
Ніна, її недавня супротивниця, не відразу збагнула, що кличуть саме її.
— Ти — мене? — запитала вона, зашарівшись.
— Так, так, тебе.
Ніна невпевнено підійшла.
— Ніночко, голубонько, зіграй, будь ласка, за мене, — попросила Світлана.
— За тебе? — злякалася Ніна. — Та я не… — Вона готова була втекти.
Але Світлана вже стягнула із себе кеди:
— Взувай!
Ніна взулась у кеди, підкотила до колін джинси.
— Ходімо, — сказала їй Елечка. — Пора.
Ніна розгублено оглянулася на Світлану, ніби побачила її вперше, але нічого не сказала.
Звичайно, Ніна виявилась тим «слабким місцем», яким не забарилася скористатися команда хлопчаків. Голова в Ніни йшла обертом, дівчинці здавалося, що м’яч весь час летить на неї. Та поруч з Ніною були товариші й пильний капітан. Вони самовіддано кидалися на будь-який м’яч, воднораз не перешкоджаючи подрузі робити самостійні удари, падати й навіть допускати похибки. Іноді Ніна заклякала в напрузі під поглядом десятків уважних, іронічних очей, але вчасно чула: «Подолай слабкість!.. Не тремти колінами!..» — і грала далі. Тільки зараз зрозуміла вперше Ніна, спостерігаючи за грою не збоку, як важливо буває зробити хоч один, але вірний крок, щоб не підвести всіх інших. І вона старалася, старалася скільки сили, шепочучи сама собі: «Не зіпсуй гри!»
А з лави запасних гравців долинав підбадьорливий заклик Світлани:
— Давай, Ніно, бий! Молодець, тримайся!
Ніна почула її, махнула рукою, піднеслася духом. І з трибуни відгукнулися дівчатка: