Дівчатка, які зустріли їх біля воріт, внесли у попередній діагноз ще більше сум’яття.
— Ой, що вони виробляють…
На веранді Ростик і лікар різалися в шахи. Вони впізнали знаменитого професора, привіталися.
— Я табірний лікар, — відрекомендувався фахівець у білому халаті.
— А я тренер, — похмуро промовив Ростик.
— Що з ними? — запитав Громов.
Обидва виразно здвигнули плечима. Потім лікар висловив своє припущення:
— Якийсь новий вірус. Певно, еговірус.
Громов рушив до палати, але лікар заступив йому шлях.
— Вибачте, професоре, це не за вашим фахом. — Він показав на карантинне оголошення. — До нас їде комісія.
— Та зрозумійте ж ви, — розсердився Громов, — у цьому злощасному вірусі винен лише я. Замість «ерго» телеграф відстукав «его». Вловлюєте відмінність між цими поняттями — «роботою» і «самолюбством»? Елементарна помилка, а хлопчаки уявили бозна-що!
Вартові коло дверей переглянулись, але не відступили, наче їх самих прикувало на місці слово «карантин»
— Давайте спочатку дізнаємося, професоре, — запропонував лікар, — що скаже класична медицина…
— Я роботопсихолог. До речі, — Громов підвищив голос, — серед хворих, якщо я не помиляюся, перебуває і мій пацієнт. Дозвольте пройти!
Він широким жестом відсторонив сторопілу варту й зайшов до палати. За ним ковзнули Електронічка й Рессі як представники робототехніки.
Дівчатка кинулися до вікон.
У палаті було мирно, але не тихо. Макар Гусєв, розвалившись у кріслі, ввімкнувши на повну потужність звук, дивився по телевізору футбольний матч. Корольков уткнувся в географічний атлас. Віктор Смирнов роздивлявся в лупу заснулу муху, а Чижиков-Рижиков за його описом малював фломастерами фрагменти комахи. Що стосується Електроніка й Сироїжкіна, то вони лежали на ліжках у найбезтурботніших позах, утихомирені, надзвичайно схожі один на одного. Незадовго до появи Громова Сергій дотягнувся до сусіднього ліжка, штовхнув Елека в залізний бік: «Послухай, Еле, ти не прикидаєшся? Ти справді хворий?» — «Так», — була лаконічна відповідь. Тоді Сироїжкін вирішив поділити долю товариша і поринув у глибокий сон.
Прибулих, здавалося, ніхто не помітив, хоч вони стояли посеред кімнати.
Але Вовка Корольков на мить підвів голову над атласом, якого він вивчав, і запитав Громова:
— Послухайте, шановний добродію, ви не пам’ятаєте розміру острова Робінзона?
— Не пам’ятаю… шановний, — чемно відповів Громов.
Вовка схилився над картою; він явно не впізнав професора.
— Го-ол! — затрубив Макар таким нестямним басом, що Громов мало не впустив свою довгу люльку
— Чи не можна тихіше, юначе?
— Гей, старигане! — крикнув Гусєв. — Облиш лаятися, іди сюди. Чудовий м’яч.
— Казна-що, — сказав сердито Громов, втрачаючи самовладання. — Ви забуваєтесь, юначе!
Проблиск свідомості майнув у Макарових очах і тут же зник. Макар втупився в екран.
— Що з ними, Гелю Івановичу? — спитала жалібно Елечка, а Рессі запитально гавкнув.
— По-моєму, зниження коефіцієнта самооцінки, — задумливо промовив Громов. — Винятковий випадок у робототехніці. Зараз перевіримо, наскільки злоякісний цей «его».
Він підійшов до лежачого Електроніка:
— Ти чуєш мене?
— Чую, — відповів робот, не розплющуючи очей.
— Ти проаналізував, що з тобою сталося?
— Проаналізував.
— Ти можеш повернутися до робочого стану?
— Не знаю, — сказав Електронік, — я шукаю вихід.
Професор уважно й довго дивився на нього. Тільки досвідчений роботопсихолог з найдрібніших зовнішніх ознак міг установити, що сталося з його улюбленим сином. Здавалося, зникли кудись у далеч надокучливий телевізор і сама кімната з поваленими чемпіонами, лишилися творець та його діти.
— От що, — порушив нарешті мовчання Громов, — я тобі поставлю лише одне запитання. У тебе йде переоцінка основних понять?
— Так, — відповів Електронік. — Я не знаю, чому таке діється.
— І я поки що не знаю, — сказав професор. — Допомогти собі можеш тільки ти сам. Слухай уважно…
— Я слухаю.
— Якщо ти не самовідновишся, не повіриш у цінності життя, ти перестанеш бути Електроніком, загинеш як особистість. Зрозумів мене, Елеку?
— Зрозумів, — озвався робот, простягаючись неприродно рівно на ліжку.