Нові пригоди козака Мамая

Богдан Жолдак

НОВІ ПРИГОДИ КОЗАКА МАМАЯ

П’єса для дітей на дві дії

за мотивами українських народних казок

Дійові особи:

МАМАЙ – сирота, майбутній козак

НЕВСИТИМЕЦЬ і ЛОМИСИЛА – його вірні побратими

ЦАР – акула феодалізму

РАДНИК-ЗРАДНИК – його попихач, він же РУСАЛОЧКА, він же ГЕЙША, він же СХІДНИЙ НЕГОЦІАНТ

ЦАРІВНА ПЕТРІВНА

СУЛТАН – східний і закоханий деспот

ДЖЕЙН і ЖАННА – полонянки прибиральниці

ЗМІЙ-БАГАТОГОЛОВЕЦЬ, він же ТРІЙЦЯ В СПІДНЬОМУ

ОПОВІДАЧ, він же ДІДУСЬ

ЖЕБРАКИ, вони ж ЯНИЧАРИ, вони ж ПЕРЕХОЖІ, вони ж ПОЧЕТ

Дія І

Картина І

На сцену виходить ОПОВІДАЧ і співає:

ОПОВІДАЧ (співає).

Молодії чародії

Сподівання і надії –

Не пустопорожні мрії,

Не прості ми диваки.

Може ми чарівники?

Здрастуйте, чарівники! А чому ви так невесело мені відповідаєте? – Я кажу, здрастуйте, чарівники! Хіба ви не чарівники? – Ви – чарівники усі, і зараз ви в цім переконаєтеся: і усі зараз отут будете чародіяти. Здрастуйте, кажу, чарівники! Ще раз! Дружно! Отакі

Чарівники, чарівнята,

Нас не мало, нас багато,

Що не знають мама й тато,

Діточки у них які!

Ми – не просто малюки... Гм. Так от: де було – там було, десь-не-десь, а в тридесятому царстві, в сімдесят сьомому державстві, де вода сиплеться, а пісок тече, де салом стріхи криють, а ковбасами тини плетуть, був собі чоловік Монька, що носився злегонька і підскакував уві сні... Розповідати казку, чи ні? Як розповідати, то й розповідати, отже слухайте:

ось у цім самім тридесятдев’ятім царстві жив собі один хлопець-сирота, він не мав мами, і весь час кликав її – от він і вигадав собі ім’я – МАМАЙ. (Оповідач озирається на сцену). О! А де ж казка? Казки – нема... Ану, діти, давайте-но всі дружно, разом, покличемо казку. Три-чотири: каз-ко, прий-ди! Казко, прий-ди!

Картина II

На сцені вказівник: «Сонне Царство».

Сюди виходить МАМАЙ, роздивляється навколо. Він слухає оголошення, котре лунає згори.

ГОЛОС. Усім! Усім! Усім! Пропала і зникла невідомо куди Царівна Петрівна, півтори метри росту, очі сині, словом, дуже гарна. Хто її знайде, той і одружиться! І одержить пів-Сонного царства в додаток! Усім! Усім! Усім!

Навколо МАМАЯ блукають якісь постаті, шепотять, засинаючи на ходу.

ЖЕБРАКИ. Мовчи та диш...

Мовчи та диш...

Скажуть, що спиш...

Скажуть, що СПИШ-Ш-Ш...

Тш-ш-ш-ш...

МАМАЙ. Скажіть, а чому...

ЖЕБРАКИ. Мовчи! Мовчи та диш, скажуть, що спиш. Тш-ш.

МАМАЙ (зупинивши одного жебрака). Скажіть, а чого ви всі отут такі сині?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Бо нас – сам Цар б’ють.

МАМАЙ. То де ж узявся у вас такий Цар?

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. А ти що, не з нашого Сонного царства?

МАМАЙ. Я з тридесятдев’ятого.

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Воно й видно – базікаєш багато.

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Гай-гай, де взявся в нас такий Цар... Прийшли до нас хитрі та й підбили дурних. От ми тепер і синіємо... (Схаменувшись). По-о-одайте сліпому, незрящому, до роботи не годящому-у...

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Стій! Стій! Не подавай йому!

МАМАЙ. Чому?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Бо подавай мені.

МАМАЙ. А чим же ти кращий?

ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Я – не кращий, а я – гірший, я – нужденніший, бідніший... Тому мені, мені подай!

Другий жебрак відштовхує Першого.

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Йому не подавай, подай мені!

МАМАЙ. Таки тобі? Чого це?

ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Того це, бо я гроші люблю набагато більше, ніж він. Мені, мені подай!

Зачувши про гроші, підбігають інші жебраки.

ЖЕБРАКИ. Нам, нам подай! Ми ще бідніші за цих!

МАМАЙ. Та я б подав, люди добрі, так у мене самого нічого немає.

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. Не бреши.

МАМАЙ. Я ще ніколи нікому не збрехав.

Усі жебраки на це починають голосно реготати.

ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. От оце – оце ти вже точно брешеш! Подай, доки не пізно, ану!