МАМАЙ. Я??
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ти. Мені помічник в такій справі – отак! потрібен.
МАМАЙ. Що-о? Це ти мені – за помічника будеш!
НЕВСИТИЛЩЬ. Ич, знайшовся який розумний!
МАМАЙ. Так, розумний.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Я теж – не дурний. Знаєш що: хто з нас розумніший виявиться, той і буде старшим. Згода?
МАМАЙ. Згода. От хто з нас більшу цифру назве, той і розумніший.
НЯВСИТИМЕЦЬ. Ну, тоді ти програв. Мені тебе вже ніби й жалко. Бо я таку цифру знаю, що ого-го!
МАМАЙ. Називай!
НЕВСИТИМЕЦЬ (набравши якомога повітря). С-сто!!
МАМАЙ. А я назву: сто один. Я – виграв.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ех, твоя цифра більша, твоя й правда... Що це за шлях такий, що на ньому одні хитруни трапляються? Ну, раз я пообіцяв то... Буду тобі за помічника. Ходімо швидше, може по дорозі поїсти чого надибаємо.
З тим вони й рушають уперед.
Не ступили вони й трьох кроків, як їх зупиняє голос, що лунає з-під сцени, тобто з-під землі.
ГОЛОС ЛОМИСИЛИ. Ой, яма глибока, гей, не ступлю й крока, чи є в кого довга шворка?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ой, лихо, що ж це таке? Цур мене.
МАМАЙ (у яму). Хто ти за один?
ГОЛОС ЛОМИСИЛИ. Я – Ломисила.
МАМАЙ. А що ти там робиш, Ломисило?
ЛОМИСИЛА. Я? Я нічого тут не роблю. Що ж у цій клятій ямі зробиш...
МАМАЙ. А як ти туди потрапив?
ЛОМИСИЛА. Та тут один чоловік підбив мене ув карти пограти...
МАМАЙ (з жахом). Ув карти?!
ЛОМИСИЛА (зітхає). Так... А я ж – азартний! Я йому все своє й програв – і коня, й вуздечку, й сідло. Догрався!
МАМАЙ. От бач – це дуже погана звичка – грати в карти.
ЛОМИСИЛА. Та вже бачу... Після того, як у борговій ямі опинився.
НЕВСИТИМЕЦЬ. А який він був, той чоловік? Отакий?
Показує.
ЛОМИСИЛА. Такий саме.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Так це ж той самий, що підбив мене об заклад побитися...
Зв’язавши свої пояси, удвох витягають велетня.
ЛОМИСИЛА тягне за собою свою довбню.
МАМАЙ і НЕВСИТИМЕЦЬ бачуть, що набагато менші за нього, знічуються.
МАМАЙ. А довбню – не програв?
ЛОМИСИЛА, Програв і довбню, так той негідник не зміг її підняти. Ех, щастя його, що я не зразу здогадався, що карти фальшовані були! То й не сидів би в цій борговій ямі, замість того, щоб іти визволяти з біди Царівну Петрівну...
МАМАЙ і НЕВСИТИМЕЦЬ (разом). І ми – теж!
ЛОМИСИЛА. І ви?
МАМАЙ. І ми. А що ти умієш?
ЛОМИСИЛА. По шиї можу вломити. Хочеш?
МАМАЙ. Ні.
ЛОМИСИЛА (до НЕВСИТИМЦЯ). А ти?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Я теж не хочу.
ЛОМИСИЛА. От і добре. Тоді будете мені за помічників у цій великій і хорошій справі.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не верзи ледачого! Я ще ніколи й нікому за помічника не... (озирається на МАМАЯ)... словом, не хотів бути...
Замовкає.
МАМАЙ (до ЛОМИСИЛИ). Може це ти нам за помічника станеш?
ЛОМИСИЛА. ... Битимемося?
МАМАЙ. Навіщо ж добрим людям між собою битися та калічитися? Давай взнаємо наперед, хто з нас сильніший, та й годі.
НЕВСИТИМЕЦЬ (до МАМАЯ). А я був уже подумав, що ти дійсно розумний. Ти ж подивися на нього (киває на ЛОМИСИЛУ) тут і так ясно, хто сильніший.
ЛОМИСИЛА. Чим битися та калічитися... Ось!
Піднімає каменя, стискує – з кулака в нього сиплеться сама порохнява од того каменя. Доки він радіє, МАМАЙ шепоче до НЕВСИТИМЦЯ.
МАМАЙ. Давай грушку.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не дам грушку.
МАМАЙ. Ти хочеш од нього по шиї?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не хочу. Але ж цяя грушка – остання в мене.
МАМАЙ. І я – не хочу. Давай!
ЛОМИСИЛА. Ну довго ти там, Мамаю?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Остання грушка... На чорний день беріг... Ех.
Оддає.
МАМАЙ красномовно показує затиснуту в кулак грушку, стискує тую і з неї тече юшка.
ЛОМИСИЛА – вражений.
МАМАЙ. Бачив? Щоб із каменя юшка текла?
ЛОМИСИЛА. Бачив...
МАМАЙ. Зможеш?
ЛОМИСИЛА. Ні-і...
НЕВСИТИМЕЦЬ (схаменувшись). А так ти зможеш?
Забирає в МАМАЯ решки «каменю», тобто розчавленої грушки – й урочисто ковтає.
ЛОМИСИЛА починає задкувати од них.
НЕВСИТИМЩЬ. Переміг Мамай! І його побратим Невситимець!
Піднімає йому руку. І собі теж.
ЛОМИСИЛА (витрусивши розчавленого свого каменя). Таки перемогли... Нічого не скажеш. Щось на цьому шляху всі мене перемагають...