НЕВСИТИМЕЦЬ (кліпаючи, оглядаючи ЗМІЯ). О, насниться ж таке. Отак лягати спати на голодний шлунок...
ЗМІЙ. Ну, це кому як, хе-хе.
НЕВСИТИМЕЦЬ на це знову поринає в сон.
ДІДУСЬ. От коли пропали!
МАМАЙ. Не бійтеся, Дідусю. Так, чи інак, а до своєї смерті доживемо однак. Знаєш що, Змію, навіщо нам оцяя морока – битися та калічитися, та смак м’яса псувати? А давай так: хто кого пересвище, той того і їсти буде, га?
ЗМІЙ. Правда твоя, бо ти од бійки несмачним можеш стати. Тільки отут ти й попався: у тебе один свист, а в мене – аж троє. Хе-хе. От ми зараз на три голови – як свиснемо, га, мої любі голівоньки?
Ті радісно і ствердно кивають.
ЗМІЄВІ ГОЛОВИ. Еге. Егешечки! Егегешечки!!
ЗМІЙ закладає їм у пащі по два пальці, набирає повітря – та усі як свиснуть!.. Наче паротяг, у терцію! Аж трава на сцені – та що там трава – й завіса затріпотіла од того свисту...
МАМАЙ. Добре свищеш, Зміюко. Тільки от що я тобі скажу: коли свистітиму я, то ти краще тримай руками очі, щоб вони тобі од мого молодецького свисту не повискакували.
ЗМІЙ позатуляв усі свої очі й зіщулився.
ЗМІЙ. Ну, свищи вже там!
МАМАЙ. Зараз, зараз, лише свищика свого наладнаю...
Бере довбню ЛОМИСИЛИ, але не ладен її підняти.
Тоді ДІДУСЬ штурхає непробудного ЛОМИСИЛУ, той спросоння зривається на рівні ноги, та як вхопить довбню, та як замахнеться, та як лусне нею ЗМІЯ по спиняці – так ЗМІЙ і вклався.
В Темнім царстві вмикається світло.
ЗМІЙ (стогне, не ладен підвестися). Ох, ці мені майстри художнього свисту... (Радісно). А оченята – осьо вони – на місці!
ДІДУСЬ. Ти, Змію, скрізь по білому світові літаєш, тобі все згори видно, чи не бачив ти де царевої сестриці Царівни Петрівни?
ЗМІЙ. Ох, ці мені свистуни-майстри... Бачив, але не скажу.
ДІДУСЬ. Чому?
ЗМІЙ. Бо вона зараз перебуває у палаці мого найкращого приятеля, от. Я саме забувся, як його звати.
ЛОМИСИЛА. Скажеш. Я тобі допоможу пригадати.
Широко замахується довбнею – із шкіри ЗМІЯ перелякано вискакують ТРОЄ в спідньому, перелякано тремтять.
ТРОЄ. Мій приятель кращий – Султан Невір-царства, вона зараз в нього перебуває...
ДІДУСЬ. А як туди дійти моїм друзям?
ТРОЄ. Треба йти до Чермленого моря. А за Чермленим морем – там він зразу й живе.
НЕВСИТИМЕЦЬ, тим часом прокинувшись, потягується, помічає порожню змієву шкіру, а якої вискочило ТРОЄ в спідньому. Мне її, пробує на міцність.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Міцна! А гарна... Де вона взялася, доки я спав?
МАМАЙ. Сама прибігла.
НЕВСИТИМЕЦЬ. І на чоботи годиться і на бурдюк. Заберу-но я її собі...
Скручує її у сувій, з неї випадає летючий килим.
ТРОЄ У СПІДНЬОМУ. Не чіпай! (Пориваються вихопити). Це – мій чарівний летючий килим.
ЛОМИСИЛА. Одскоч! Бо оце торохну ще раз, то вже не знаю, з чого ви тоді будете вискакувати. Був твій, а став наш спільний.
З-за куліси витикається РАДНИК-ЗРАДНИК.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Летючий килим!.. Та я все життя мріяв про нього!
Ховається.
Доки друзі милуються килимом, ТРОЄ в спідньому тихенько тікають геть.
МАМАЙ. Завдяки цьому чарівному килимові я визволю Царівну Петрівну.
ДІДУСЬ. Річ, Мамаю, не в чарівному килимові, ні. А визволити Царівну Петрівну ти зможеш лише тоді, коли не побоїшся з мертвого живим стати.
МАМАЙ. Не зрозумів...
ДІДУСЬ. Потім зрозумієш, а тепер вам уже пора, хлопці в дорогу.
МАМАЙ. З мертвого живим... Йти мені, чи не йти? (Замислюється). Піду! Ану, братове, слухай мого наказу: речі на плечі-і! Кроком руш!
Попрощавшись із ДІДУСЕМ, трійця героїв рушає зі сцени, НЕВСИТИМЕЦЬ несе порожню змієву шкіру, МАМАЙ летючого килима, ЛОМИСИЛА – довбню.
Картина VI
У себе в палаці ЦАР підходить до дзеркала, хукає на нього і воно – вмикається: там постає чарівна картина – переможений ЗМІЙ-багатоголовець лежить догори ногами. ЦАР з докуки б’є кулаком об дзеркало – й виникає наступна картина: трійця героїв дійшла моря і стоїть на березі.
ЦАР. А де в цей час, цікаво знати, мій вірний Радник-зрадник? Що він робить? Тим часом ці троє – вже об'єдналися і дійшли Чермленого моря... Так вони й до мети дійдуть і Царівну Петрівну визволять із полону. (До дзеркала). Згасни, осоружне.