Дзеркало гасне.
Картина VII
Шум моря. Герої стоять, милуються видноколом.
ЛОМИСИЛА. Навіть я не міг уявити стілько води заразом, як тут.
МАМАЙ. Ти поглянь, яка краса, як сонце веселкого виграє на вершечках хвиль...
Тим часом за їхніми спинами виникає РАДНИК-ЗРАДНИК і позаяк трійця приголомшена панорамою, він може підповзти ближче до летючого килима.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Яка ж це краса? Стільки води – і вся несмачна, солона ще й гірка.
МАМАЙ. Дивися: грайморе водограєм ластиться в сонцесяйних струменях іскріння...
РАДНИК-ЗРАДНИК, скориставшись їхнім послабленням пильності, краде сувій летючого килима й зникає з ним зі сцени.
ЛОМИСИЛА, А вже ж глибоке напевне... Як ми на той бік перепливем?
МАМАЙ. Як мінливо піниться смарагдовість хвиль... Як ми на той бік перепливемо? Не журись, Ломисило, нам не доведеться перепливати це море. Ми, наче оті срібнокрилі чайки, полинемо зараз у небесну синяву і перелетимо чарівним килимом на той бік...
ЛОМИСИЛА. Дійсно! Я й забув, що в нас є летючий килим!
НЕВСИТИМЩЬ (озирнувшись). Не «є», а «був».
ЛОМИСИЛА (озираючись). Дійсно, де ж він?
МАМАЙ. Певно, полетів у вирій.
Небом на летючому килимі летить РАДНИК-ЗРАДНИК.
ЛОМИСИЛА. Еге – осінь же скоро. Оно вже й журавлі летять.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Проґавили! Курли-курли!
ЛОМИСИЛА. Оно чутно, як курликають журавлині ключі.
НЕВСИТИМЩЬ. Але ми – не журавлі. Як ми тепер перескочимо це море?
Пауза.
ЛОМИСИЛА. Ти, Мамаю, напевне, вже вигадав щось? Ти ж у нас найрозумніший. Як ми будемо на тому боці?
Пауза.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не мовчи, Мамаю!
МАМАЙ. Я мовчу тому, що звик говорити лише правду.
Тим часом НЕВСИТИМЕЦЬ нахиляється до морської води. Припадає, чутно як вона забулькотіла.
ЛОМИСИЛА. Не журись, не тужи, Мамаю, це ще не біда. Біда нам буде, як пішкома будемо навколо моря обходити.
НЕВСИТИМЕЦЬ (на мить одірвавшись). На здоров’я вам, братове, і на погибель ворогам!..
Припадає знов.
МАМАЙ. Як подумаю тепер, що нам залишилося на шляху до мети одне лише море – і тепер воно для нас – нездоланна перешкода. Дійсно, Ломисило, правда твоя: доведеться нам навколо нього чалапати...
ЛОМИСИЛА (до НЕВСИТИМЦЯ). Невситимцю, а чого це ти, цікаво знати, із калюжі п’єш? У нас оно баклажка є.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не вгадав, м-м-м, це – не калюжа. Це усе, що залишилося, м-м-м, од Чермленого моря і я оце саме його допиваю.
Припадає знов, чутно булькотіння.
ЛОМИСИЛА, Як? Цілісіньке море? Хіба ж таке можливе?
НЕВСИТИМЕЦЬ важко підводиться.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Задля друзів і не таку гидоту вип’єш...
МАМАЙ. Випити море? Такого – не буває, щоб море... О! А де ж воно?.. Немає моря. Не піниться (вдивляється) мінливо смарагдовість хвиль...
НЕВСИТИМЕЦЬ (ствердно бурчить животом). Буль-буль.
Друзі підхоплюють під пахви переповненого НЕВСИТИМЦЯ й рушають далі уперед, ступаючи морським дном.
Коли назустріч їм скаче на хвості РУСАЛОЧКА.
МАМАЙ. Ех, випив ти ціле море, а морській істоті тепер ніде жити нещасній.
НЕВСИТИМЕЦЬ? М-м-м... Справжній козак п’є, не скіко може, а скіко бачить. Буль-буль... Ну, я такий, що можу й випустити назад.
РУСАЛОЧКА. Назад, назад! Випусти море назад, пожалій мене.
ЛОМИСИЛА затискує рота НЕВСИТИМЦЕВІ, щоб той не випускав моря.
НЕВСИТИМЕЦЬ. В-в-в-в.
РУСАЛОЧКА. Ніде, ніде мені тепер житоньки, де плаватоньки. Одпустить йому рота, дайте випустить водичку.
МАМАЙ. Дійсно, доведеться-таки випускати...
ЛОМИСИЛА. Випускати?! Як я – плавати не вмію! Я ж – не русалочка! У мене ж такого з хвоста нема. Є лише важезна довбня, але вона плавати не допомагає...
МАМАЙ (до РУСАЛОЧКИ), Потерпи трошки, рибко, Нам уже недалеко, дійдемо, тоді й випустимо.
І побратими повели далі НЕВСИТИМЦЯ морським дном.
РУСАЛОЧКА деякий час із тугою дивиться, куди вони пішли, потім скидає з себе плавники-ласти, потім і луску. З усього цього постає... РАДНИК-ЗРАДНИК.