Завдання перевищило мої дослiдницькi можливостi. Щоправда, з допомогою корiнного польського населення в Мазовiї i Надвiслянщинi я змiг накреслити вiдрiзок шляху, яким вантажiвка з написом "Музей в Е." тiкала вiд переможних частин Червоної Армiї, однак у якомусь мiсцi дорога уривалась. I, попри всi мої зусилля, я не спромiгся знайти загубленого слiду.
Пам'ятаю, що коли я подав керiвництву Народного музею карту з позначеним на нiй шляхом втечi, то до моїх дослiджень поставились скептично, таким неймовiрно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекцiї вивозили не на захiд, а на пiвдень, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх дослiджень поклали в архiв.
Через двадцять рокiв я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку i, розгорнувши її, знову прочитав свої тодiшнi записи. Карта показувала, що колекцiї везли по шосе на Пасленк, а потiм до селища пiд назвою Малдита. Там вантажiвка звертала на дорогу до мiстечка, що тепер зветься Залево. I саме тут, у Залевi, слiди губилися. Залево горiло тодi пiсля бомбардування його радянськими лiтаками. На ринку було повно гiтлерiвцiв, якi панiчно тiкали. Один з давнiх мешканцiв Залева пригадав, що вiн бачив на перехрестi дорiг, бiля в'їзду в мiстечко багатотонний ваговоз з написом "Музей в Е.". Коли почався черговий налiт, водiй вантажiвки трохи з'їхав iз шосе, бо шосе було головною цiллю бомбардувальникiв. Той очевидець заховався у пiдвалi, а як усе трохи вщухло i вiн вийшов звiдти, то вже не побачив вантажiвки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгонi аж два днi, розпитуючи мешканцiв мiстечка про вантажiвку з написом "Музей в Е.". Нiхто не бачив його i в iнших селищах по тiй самiй трасi. Залишалася тiльки дорога на Добжики, Єжвалд i Суш, якою можна було проїхати далi - на Прабути, Квiдзин чи Мальборк, i ще далi на захiд - до Нiмеччини.
Але й на тiй трасi нiхто не примiтив автомашини, яку я шукав. На цьому скiнчив я тодi своє дослiдження. Але тепер я був мудрiший, нiж у тi роки. Мудрiший на одну iнформацiю. Вантажiвка не поїхала до Нiмеччини, а затонула у якомусь озерi.
Я принiс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
Колекцiй не могли повезти на Iлаву, бо там уже були радянськi танки. Не бачили вантажiвки i в Старому Дзерзгонi, отже, й цю трасу треба вiдкинути. Лишається тiльки дорога на Суш. Але i в Сушi його не бачили...
Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А бiля траси Залево Суш розливається довге Озерище. Якщо в Сушi не бачили вантажiвки, то це значить, що мiж Залевом i Сушем водiй раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тiєї пори озеро.
Але де саме це сталося?
Може, в Добжиках? Або далi на пiвдень? Може, мiж Добжиками i Єжвалдом нiмець побачив бiчну дорогу на Матити i поїхав аж на край довгого пiвострова, що врiзався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок мiж Озерищем i Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
Мовчала розкладена передi мною карта, порiзана червоними та жовтими нитками дорiг i шосе.
Вивчати справу далi слiд було вже на мiсцi, бiля Озерища.
Для цього я й пiшов у Мiнiстерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
На письмовому столi в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому - Бурштинову Венеру. Директор саме скiнчив читати повiдомлення, яке мiлiцiя додала до старовинної фiгурки.
- Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, - мовив директор Марчак.
- Я прийшов у справi зниклих колекцiй музею в Е.
Вiн розвiв руками.
- Мене тiшить, що частина тих колекцiй мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча мiлiцiї не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажiвка.
- Гадаю, в Озерищi, - вихопилося в мене.
- Так? Ви певнi? - iронiчно спитав вiн. - Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищi? А навiть коли так, то що з цього?
- Слiд розпочати пошуки...
- Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарниковi, який побував майже на всiх мазурських озерах? Озерище - третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кiлометрiв завдовжки i багато великих заток, острiвцiв та пiвострiвцiв. Загляньте хоча б у путiвник, - вiн дiстав iз шухляди червоно-бiлий "Путiвник по Польщi", - i пересвiдчитесь, що Озерище - це понад три тисячi гектарiв водяного плеса. I ви хочете на такiй площi знайти затонулу вантажiвку? Легше знайти славнозвiсну голку в стiжку сiна.
Я розклав на письмовому столi карту, витяг з пожовклої течки свої давнi рапорти.
- Гадаю, що вантажiвка затонула бiля оцього пiвострова, принаймнi в пiвнiчнiй частинi Озерища. Тiльки тудою мiг вiн утiкати вiд радянських танкiв.
Директор знизав плечима й погодився:
- Ви викликаєте довiру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригодi польським музеям. Але ця справа перевершує вашi можливостi. I нашi також. Хiба що ви зазначите мiсце з точнiстю до... трьохсот метрiв. Ну, хай до пiвкiлометра. Тодi ми зможемо на кошти мiнiстерства органiзувати експедицiю аквалангiстiв i розпочати пошуки.
Тепер i я безпорадно розвiв руками.
- Я не вкажу мiсця навiть з точнiстю до п'яти кiлометрiв. Адже я не певний, що взагалi йдеться про Озерище. Отже, менi лишається одне: використати свою вiдпустку в липнi на пошуки колекцiї. Поїду на Озерище, може, зустрiну там чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Той чоловiк, напевне, вже матиме акваланг або спiльника-аквалангiста i спробує добувати скарби з затонулої вантажiвки. Цей чоловiк вкаже менi мiсце, де затонули колекцiї. Я вiдразу ж сповiщу мiлiцiю, i ми їх знайдемо. На пiдставi старих каталогiв можна припускати, що в вантажiвцi затонула й колекцiя виробiв з бурштину, яка належала музеєвi в Е.
Директор Марчак аж засяяв.
- Ви так надумали? Це чудово. Я можу тiльки побажати вам успiху.
А за два тижнi я несподiвано зустрiв на вулицi капiтана Юзв'яка. Вiн пiдiйшов до мене, привiтався i спитав:
- Чи правда, що ви цього року збираєтесь у вiдпустку на Озерище? Менi казав про це директор Марчак...
- Еге ж. Проведу вiдпустку над Озерищем, - усмiхнувся я. - Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
- Це дуже велике озеро.