Увесь цвіт харківської журналістики зібрався того ранку на другому поверсі Апеляційного суду: газетярі, регіональні собкори, телевізійники, все наше похмільне медійне воїнство, і натурально — я в його несвіжих прокурених лавах. Оператори розставляли чорні триноги відеокамер, що невловимо нагадували ворожі кулемети; молодесенькі журналістки, тільки-но випечені на філфаці, цвірінькали на лавках, бадьорі і веселі від зустрічі одна з одною, наче снігурі, що налетіли на хлібні крихти.
Тато підсудного, вдягнений у зимовий, не по погоді, ватник, дивився в мутне вікно таким страхітливим мертвим поглядом, немов побачив самого Ісуса Христа у внутрішньому дворику суду, а там усього-то диринчав автозак — той самий, що привіз із СІЗО його сина. Його обличчя було перекинуте в себе, і весь той момент, помножений на понеділкову тугу, викликав у мені лише сором за недолуге людство, яке побудувало суди і тюрми, вигадало прокурорів і адвокатів — і все це замість того, щоб кохатися, філософувати за келихом столітнього вина в басейні і проводити вікенди на сусідніх планетах, літаючи туди власними квантовими гелікоптерами... Унікальні години бабиного літа я розтринькував на суддівський коридор, людське горе і чекання біля зачинених дверей, оббитих чорним бюрократичним дерматином. Така робота.
І саме тоді за чужими спинами я вперше побачив її, і з першого погляду зрозумів, що це саме вона. Трималася подалі від усіх, ні на кого не дивилася і без кінця, без найменшої зупинки цвірінькала по мобільному. Гарненьке личико з дитячою гримаскою, оченята — широко розчахнуті, трохи налякані, наче готові чомусь раптом здивуватися. Тоненька, доглянута кицька... Вона тоді вперше з’явилася в суді, вдягнена в усе темне, шовкове, легесеньке: спідничка трошки вище колін, підбори і якась особлива жіноча косоворотка, вигадана в нетрищах європейських дизайнерських студій і скопійована пізніше тутешніми умільцями. Чорна спецуніформа гламурного космічного спецназу сиділа на ній ідеально. Її темне волосся було заплетене в жовті африканські кіски — не у товсті дреди, а в тоненькі. Вони гармоніювали з її вбранням гламурного soft-гота, рожевою оправою дизайнерських окулярів, які вона зняла й вертіла в маленькій долоньці, зі спідницею, що коштувала пів моєї місячної зарплатні, з отруйно-кривавими нігтями.
Я показав на неї Оксані з «1+1», яка щось жувала:
— Це Соня Купер?
— Схоже,— скривилась та і продовжила жувати. Їй було байдуже.
Раптом загавкав пес. У гулкому коридорі гавкіт здавався оглушливим. З-за рогу, тяжко дихаючи, випірнула сердита мишаста вівчарка на туго натягнутому повідку, за нею конвоїр, маленький, не за роками серйозний хлопчина в синьому службовому комбінезоні підрозділу «Грифон», і відразу почав вимагати:
— Відійдіть до ґрат!
Натовп заворушився. Вівчарка загавкала голосніше. Оператори метушилися, штовхаючись триногами. Минуло кілька тягучих хвилин, і двоє конвоїрів завели в зал підсудного Руслана Захарченка — хлопчину худого, стриженого, сутулого, в жмаканому спортивному костюмі, в цілому схожого на безбатченка, що втік з дитбудинку.
— Є? — спитала Оксана оператора Аркашу.
Той кивнув. Конвоїр із собакою зникли. Всі, крім операторів, потяглися в зал засідань (для цього провадження був призначений найпросторіший, дванадцятий) і почали розсідатися на дерев’яних лавах. Біля мене сіла меланхолійна Маша з обласного телебачення. Я дістав блокнот. Місця довкола швидко заповнювалися людьми. Соня Купер присіла в першому ряду, біля трибуни для свідків. Вона наче спеціально обрала місце біля виходу, щоб утекти звідси, як тільки випаде нагода.
Маша кинула на Соню Купер недобрий погляд:
— Вирядилась, як на блядки...
Стояв рівний гомін. Підсудний Захарченко притулився до бурих прутів ґрат і тихенько переговорювався зі своїм адвокатом Іриною Світлицькою, немолодою енергійною блондинкою. Суддів ще не було. Маша читала детектив у м’якій обкладинці, я клацав телефоном. Після двадцяти нудних хвилин з’явився молоденький вилощений секретар у штанцях, накрохмаленій сорочці та жилеточці. Він оголосив:
— Прошу всіх встати!
Усі шумно встали. До зали впливли двоє суддів у чорнильних мантіях, схожі на сердитих мультиплікаційних воронів, за ними двійко літніх жіночок у старомодних одежинах, що ніби застрибнули в наш час прямісінько з «лахматих сімдесятих», з кінофільму «Службовий роман» і журналу «Робітниця», а замикав ланцюжок мужчинка в коричневих штанцях і розтягнутому светрі, лікарняного і замученого вигляду. Весь цей паноптикум іменувався суддівською колегією. Комічна недолугість цих сірих істот була оманливою. За їхніми сколіозними спинами нагромадилась незрима міць державного насилля, і тут, у цій душній залі, це відчувалося. Самі ці запилюжені, важкі криваво-багряні штори давили на психіку.
— Прошу сідати!
Ми сіли. Вирішальне слово в суддівській колегії мала сіамська парочка суддів-воронів у мантіях. Один був огрядний, чорнявий і запальний, інший здавався його протилежністю — худий, сивий і розсудливий. Засідання, як завжди, почав сивий:
— Доставлений підсудний, з’явилися учасники процесу. Нарешті вшанувала нас своєю увагою й свідок Купер...— протягнув він з явним задоволенням і сарказмом.— У залі присутня преса. Ви хто? — з ходу звернувся він до Маші.
Та встала:
— Марія Кудрявцева, обласне телебачення.
Суддя зиркнув на мене:
— А ви?
Я піднявся:
— Данило Кисленко, інформаційна агенція «Tower news».
— Чудово. «АТН», «Об’єктив», «1+1», все ті ж обличчя, я бачу. Ви хто? Так, «Надзвичайні новини», ICTV. Секретар, встигаєте? Як вас звуть? Секретар, запишіть, будь ласка! Працює звукозапис.— Суддя повернувся до секретаря, той кивнув.— Оголошуємо початок судового засідання! Викликається свідок Купер Софія Павлівна! Дякуємо, що удостоїли нас честі вас ліцезрєть, Софіє Павлівно! Ми, зізнатися, вже зачекалися! Будьте такі ласкаві, підійдіть до трибуни.
Купер зробила непевний крочок. Стало тихо.
— Назвіть своє прізвище, ім’я та по батькові, дату народження,— звернувся до дівчини сивий суддя.
— Купер Софія Павлівна, тридцяте жовтня 199... року.
Сексуальний голосок, розмірковував я, було б цікаво послухати, як вона стогне...
— Чи є у вас документ, що засвідчує особу?
Вона передала секретарю паспорт, який передбачливо тримала в руках. Секретар віддав документ сивому судді, той розкрив його, нацупив окуляри і вгледівся з такою цікавістю, наче сподівався побачити там щось новеньке. Щось таке, що за роки вдивляння в незліченні паспорти йому ще не доводилось бачити. Надивившись, він зняв окуляри і віддав паспорт секретареві.
— Чому не з’являлися в суд? — спитав тим часом інший суддя, чорнявий.
— Я не знала...— закліпала оченятами Соня Купер.— Мені не говорили...
— Вам приходили виклики? — суворо спитав сивий.
— Я нічого не отримувала...
— Вчитеся десь, Купер?
— Так. Харківський національний університет. Факультет економіки, третій курс.
— І як успіхи? Встигаєте? — спитав сивий з незрозумілими намірами.
Секретар підняв голову.
— Усе, що мені треба, я встигаю! — відповіла вона з гідністю.
Сивий відкинувся на кріслі, тримаючи окуляри так, наче збирався запустити їх Соні в лоба на кшталт сюрикена.
— Скажіть, а ось така зачіска... це так зараз у моді?
— Мені все одно, в моді чи ні. Мені подобається.
Суддя зіщулився.
— Я попереджаю, що, згідно зі статтею 63 Конституції України, у вас є право відмовитися надавати свідчення, що стосуються вас і ваших близьких,— оголосив він.— Згідно статті 69 з позначкою «один» ви можете давати свідчення будь-якою зручною для вас мовою. Яка мова є для вас зручною, Купер?
— Українська.
— У той же час попереджаю вас про кримінальну відповідальність за відмову від надання свідчень і надання завідомо неправдивих свідчень, згідно статей 384 і 385 Кримінального кодексу України. Вам зрозумілі ваші права?