Я витер рота і раптом збагнув, що це означає. Самим своїм виглядом я нагадував їй, що скоро, дуже скоро їй доведеться знову йти до суду, де бюрократи з кам’яними дупами почнуть ставити їй моторошні питання. Я зробився посланцем з поганою звісткою — незавидна роль, котра здатна вбити будь-яку романтику.
Ще й наблював дівчині під ноги.
3
Згадане місце виявилося дешевою забігайлівкою неподалік від об’їзної дороги. Бар називався «Славко-пивко». Якесь п’яне тіло валялося в пилюці неподалік від входу. Коли я наблизився, двоє широких чолов’яг, з вигляду — водії важких фур, з реготом вивалилися з дверей, мало не збивши мене з ніг. Усередині було міцно накурено. Грав музикальний автомат — зморений численними випробуваннями голос з нахабним викликом виводив:
Продавчиня в засаленому фіолетовому фартусі притупцювала пухлою ніжкою через солідарність з цими душевними рядками. У залі різалися в доміно в’єтнамські реалізатори китайських шмоток, пили горілку власники контейнерів із секонд-хендом, сьорбали пивко галасливі студенти, а малолітні шмати з філологічного перекочовували від столика до столика в залежності від того, де наливали...
Біс розташувався за крайнім столиком у кутку, звідти добре проглядалося все приміщення. Коли я підсів, він саме відкручував голову воблі. По червоній картатій клейонці були розкидані тельбухи сушеної риби і стояв на третину спустошений літровий келих темного пива.
— Не здоровкаєшся? — першим протягнув мені засалену п’ятірню Біс.
Пересиливши відразу, я відповів на його рукостискання, на цей хижацький хват. Долоня опинилася вимазаною риб’ячим жиром, між пальцями залипла луска. Я відчув себе вщент загидженим, від цього мерзенного смороду доведеться навіть не відмиватися, а відтиратися шкребком.
— Пиво будеш? — запропонував Біс.
— Не відмовлюсь.
— Відмовишся,— проказав він таким тоном, що я мимоволі занервував.
— Що?
— Йди, купляй, преса! — Він могутнім ковтком майже спустошив свій келих.— Не забудь — «Дубовий гай». І воблу повтори.
Довелося йти до тітки за стійкою, брати на свої кровні літр пива для цієї мєнтовської тварюки. Ще й із воблою. Собі я взяв півлітра світлого, щоб хоч чимось прикрасити цю паскудну зустріч. Коли я повернувся, Біс щось роздивлявся на дисплеї свого айфона.
— Зараз покажу цікаве,— посміхнувся він і включив відео. Я підсів ближче. Зображення тремтіло, але якість була непогана.
На екрані роздягнений Саша біг у складі колони фанатів, а потім, раптом, крупним планом — я без футболки (як же розповнів!), налітаю на супротивника, отримую вагомий удар кулаком у ніс від здоровенного рижого довбня. За кадром голосно регочуть двоє: «Диви... Диви... Гу-га-га!.. Гу-га-га!.. В диню! Га-га-га!!!». Сміх такий, що спиною йдуть мурашки від того, що десь існують люди, настільки щирі у власній психопатії, щоб відчувати непідробне щастя від чужого болю.
— Бач, як він тебе поламав! — тішився Біс, наче дитина.— Обома ногами, з розгону! Красав-ва! Як він тебе, га? А ну — ще, давай ще!..
У мене знову занив перебитий ніс. Ми буцімто почаркувались, насправді ж то він стукнув своїм грубим літровим келихом об мою півлітрушку з такою силою, що краєчок тріснув. Уламок скла поринув у моє пиво. Я виловив його і сьорбнув, намагаючись не проковтнути ще якесь непомічене скло.
— Так шо ти, преса, тепер футбольний хуліган! — реготався Біс.— Треба набити тобі пропелер на жопі!
Він пив шаленими ковтками — наче й не пив, а спускав те пиво у провалля. Дивно: не така вже велика людина, як воно все у нього лізе...
— Люба — зірка ютуба,— знову реготнув Біс, допивши перший бокал і беручись за другий. У тому, як він допався до нього, відчувалась якась люта жадібність, наче він не в змозі пригасити чорне полум’я всередині.
— Цьому необов’язково потрапляти в інтернет.
— А там усе необов’язкове.
Він міцно, розмірено працював щелепами, перемелюючи воблу.
— Так тобі відомо, за що він її грохнув? — раптом нерозбірливо проказав Біс з набитим ротом.
Я зробив обережний ковток. До мене не одразу дійшло, про кого він каже.
— У покійниці була розвага,— він відкинувся на стільці, продовжуючи жувати.— Брала сто баксів, і запальничкою — чирк! Моментом діяло. Особливо, якщо вона ті бакси в тебе ж і взяла, щоб показати фокус. А ти, дебіл, не втримався й дав...— Біс посміхнувся.— І потім сидиш, дивишся, як вони згоряють... Бачив коли-небудь, як горять сто баксів? — спитав він.— Хоча звідки тобі, це ж пів твоєї зарплати...
— Хто її вбив? — спитав я прямо.
— Та твій дружок-барига і вбив, хто ж іще,— просто відповів Біс.— Він і грохнув.
— Саша?
— Ну.
— Навіщо це йому?
— Вона йому дала купу татового бабла,— пояснив Біс з охотою,— в рахунок майбутніх поставок, а в нього навіть товару стільки не було. Гроші він узяв, він гроші любить... А потім вмазав її на вечірці чимось на зразок «Білого китайця»[3]... Довелося заряджати, кому треба, щоб його ім’я не спливло, і зараз там судять якогось придурка. В’їжджаєш, преса?
Я мовчав, розмірковуючи. Біс тим часом не пив і не закушував, а роздивлявся мене з якоюсь майже співчутливою цікавістю.
— Якщо це правда,— нарешті проказав я,— то чому... чому ж ви нічого не робите?
Він ледь помітно посміхнувся, а потім одразу насупився і здійняв угору вказівний палець:
— Не моя єпархія. Це в «убойному» повинні були копати, їхня робота. А зараз хай суд розбирається.
— Але ж він стверджує, що не має до цього ніякого відношення...— засумнівався я.
— Та мені по сараю, що він стверджує. Ти його слухай більше, якщо ідіот. Усе так і було.
І Біс знов узявся за пересушену рибу, розтрощуючи її щелепами, наче верстатом.
— Ти думаєш, він тобі друг? — знову заговорив він з набитим ротом.— Чи хоча б приятель? Та йому на тебе накласти. Він тебе здав у перший же день. Каже: є один лошок, прийміть його з грамом. Тебе згодом і взяли, але з травою. Ти думаєш, як на тебе вийшли? Крути мізками, пресо! Ото і є твій Саша! Такої гнилі, як він, по всій Салтівці не знайдеш, а там гнилі вистачає! Грохнути дівчину, молоду квіточку, яку ще кохати й кохати,— це ж треба бути останньою сукою! Ось тобі твій Саша, як він є.
— Він не мій,— відгукнувся я.
— Та невже? Ти ж його шестірка. За грам усе, що завгодно, зробиш. А коли станеш йому не потрібний, він і тебе невдало вмаже. Щодо цього не сумнівайся.
Я розумів: треба багато про що його спитати, бо в усій цій історії купа незрозумілого, але у той момент мої думки плуталися, тому я досить довго сидів мовчки, поки Біс допивав своє пиво. Вицідивши келих до денця, він піднявся, прихопив зі столу свої димчасті окуляри, якось навис наді мною і, поки я роздумував, чи треба й мені також встати, по-панібратськи поплескав мене по плечу:
— Сиди.
Він ще на мить затримався, наче збирався ще щось сказати, але нічого більше не сказав і пішов собі. Я сидів спиною до виходу, тому не бачив, як він іде. Але я чітко відчув той момент, коли він залишив приміщення, і ще деякий час розмірковував над його словами.
Свідок Купер!
1
хід до суду перекрили активісти в темному спортивному одязі. Я порахував: їх було рівно дванадцять. Хтось ховав рило під балаклавою, але інші стояли відкрито. Міліція відтіснила активістів від сходів, ті чинили не дуже активний спротив, але, відступаючи, непомітно лишили на місці прес-секретаря Віталіка — товариша Сім, а той примудрився прикуватися наручниками до вхідних дверей. Вхід було розблоковано, але біля масивних дверей стирчав Віталік, наче солдат вермахту, прикутий до кулемета.
3
«Білий китаєць» — синтетичний наркотичний засіб, опіоїдний анальгетик, дія якого у 352 рази перевищує дію героїну. Був винайдений у 1974 році і почав поширюватися наприкінці 20 століття. Назву отримав через те, що вироблявся переважно у Гонконзі. На сьогодні це один з найнебезпечніших наркотиків — допустити передозування зовсім нескладно, а навіть десять зайвих мікрограмів, що перевищують «дозу», тягнуть за собою неминучу смерть.