Література:_
ІЬтлер А. Моя борьба. М., 1993.
Гудрик-Кларк Я. Оккультные корни нацизма. Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. СПб., 1993.
Каганець І. Арійський стандарт. К., 2006.
Каныгин Ю. Вехи священной истории: Русь-Украина. К., 2005.
Канигін Ю. Шлях аріїв. К. 1997.
Ро$енберг А. Миф XX века. Опыт дуковно-интеллектуаяькой борьбы фигур нашего времени. Таллинн, 1998.
Поляков Л. Арийский миф. Исследование истоков расизма. СПб., 1996,
Шилов Ю. Джерела витоків української етнокультури XIX тис.до н.е.-ІІ тис. н.е. К., 2002.
Шилов Ю. Праслов'янська Арагта. К., 2003.
Энциклопедия «Третьего рейха». М., 1996,
І Витримки з виступів на круглому столі “Міфологізація походження українців”
Григорій Пі втор ак,
доктор філологічних наук, професор, нлен-кореспондент НАНУ, завідувач відділу загаяьнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. 0. О. Потебні
...Мас-медіа патріотичного спрямування значно поміркованіші у своїх публікаціях [аніж проросійськи налаштовані медіа], але досить часто їхніми авторами виступають дилетанти, які, керуючись добрими намірами, будують свої версії етногенезу українців не на документах і фактах, а на припущеннях і фантазіях.
...Зокрема, прихильники відтворення колишнього СРСР хоч би у формі тісного союзу слов'янських держав - Росії, України та Білорусі - намагаються довести, що росіяни, українці та білоруси становлять по суті єдиний «русский народ», і створення на уламках радянської імперії трьох суверенних держав вважають тимчасовим і прикрим непорозумінням, фатальною помилкою політичних лідерів, яку варто якнайшвидше виправити. На противагу їм, українські політичні діячі патріотичного табору прагнуть на історичних фактах довести давність українців як самостійного етносу, а, отже, й закономірність та логічність утворення самостійної української держави. При цьому спостерігаються і спроби зробити історію українського народу більш древньою, ніж вона є насправді. Але навряд чи це є проявом комплексу національної меншовартості Радше це прояв національної гідності, але в деяких випадках - і національного чванства, властивого не тільки деяким українцям. Досить згадати, що в часи диктатури Ніколає Чаушес-ку в Румунії на офіційному рівні пропагувалася доктрина, згідно з якою румуни - найдавніший народ на земній кулі, а від румунської мови походять усі інші індоєвропейські мови, зокрема, й латинська. По суті це дві полярно протилежні міфологізації (проімперська та проукраїнська]; і ставлення української наукової спільноти до них хоч у цілому й негативне, проте оцінюються по-різному: різко негативно великодержавно-шовіністині потуги і негативно та негативно-поблажливо - спроби кардинально поглибити давню історію українців, вбачаючи в цьому й деякий позитив, котрий полягає в пробудженні в українців патріотичних почуттів та інтересу до давньої історії свого народу Проте слід визнати, що в такій псевдопатріотичній міфологізації історії України негативу все ж таки більше, аніж позитиву.
Наталя Яковенко,
доктор історичних наук, професор, зав. кафедри історії НАУКМА
П Мені дуже важко погодитися з професором Півтораком, що зацікавлення давньою історією України “стало можливим через об’єктивне вивчення історії”. Причиною тут є явища зовсім іншого характеру - це перемонтування історичної пам’яті, яке завжди відбувається в суспільстві під час великих соціальних змін та інших зрушень. “Історична пам’ять” - я завжди беру це поняття в лапки - є синонімом міфу, бо історичної пам’яті як такої не існує. “Історична пам’ять” - це міф, сфабрикований підручниками та популярною історією, У ситуації, в якій опинилася Україна під час Перебудови і за початків незалежності, постала потреба перемонтувати стару “історичну пам’ять”, виготовлену в кабінетах партійних керівників. Як вона була перемонтована, яких клінічних форм вона набрала (я не боюся вжити це слово) - краще скажуть
колеги-археологи____Я би повторила слідом за незабутнім Свири-
дом Петровичем Голохвастовим: “Бее от необразованности". Тому що абсурдні ідеї, висловлені аматорами на кшталт Плачинди, або археологами, які займалися одними проблемами, а потім занурилися в речі, їм незнайомі, на зразок Шилова, були зустрінуті з таким ентузіазмом інтелігентною спільнотою України - письменниками, журналістами, учителями. А це показує, яким був рівень освіти цього середнього прошарку інтелігенції в Україні. Рівень, гідний Плачинди... Тому що інакше цю ситуацію пояснити важко.