Отже Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь вже було заселене українцями на середньовічному етапі розвитку. Цей етнічний принцип був покладений в основу історії східного слов’янства, засадничі принципи якої викладені в статті М. Грушевського 1904 p., що підвела підсумок тривалій дискусії про київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що “Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько руської; Володимире-московська - другої, великоруської... Київський період перейшов не у володи-миро-московський, а в галицько-волинський XIII віку... Воло-димиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Обще-руської історії не може бути, як немає общеруської народності” (Грушевський, 1904). А раз “Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської” то остання, очевидно, постала раніше Київської Русі, і за М. Грушевським походить від антів IV-VI ст.
Внесок в розробку ранньосередньовічної версії україногенези зробило кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів - М. Максимович, М. Костомаров,
В. Антонович, М. Драгоманов, М. Дашкевич, М. Грушевський, ф. Вовк, В. Петров (1992), М. Брайчевський (1995, 2000), М. Чубатий (1963), Я. Дашкевич (1993), Я.Ісаєвич (1995), В. Баран (1998а, 19986), Л. Залізняк (1994-2006), С. Сегеда (2001), В.Балу-шок (2005) та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієн-ка, С. Смадь-Стоцького, Ю. ІДевельова, В. Русанівського, Г. Пів-торака (1993), В. Німчука, О. Тараненка та ін. (Історія української мови, 1996). Позиція цих дослідників базується на розгалуженій системі фактів та аргументів, створених кількома поколіннями вчених протягом останніх півтори сотні років. їх потужна аргументація не була зруйнована навіть зусиллями кількох генерацій великодержавних істориків, радянських ідеологів та борців з українським націоналізмом з ЧК, НКВС та КДБ.
Вже на початок XX ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва в тій чи іншій мірі визнали не тільки українські, але й значна частина російських вчених. До них належать К. Кавелін, О. Пипін, О. Пресняков, М. Лю-бавський, М. Покровський, П. Струве.
Однак нове піднесення Російської імперії в її радянській модифікації в атмосфері переможної ейфорії повоєнних років середини XX ст, спричинило інтенсивні пошуки модернізованих неоімперських історичних схем, які б легітимізували тотальний контроль Москви над народами Східної Європи. Оскільки відстояти російський статус княжого Києва на той час вже не було ніякої можливості, треба було виключити його з української національної історії, Інакше завоювання Росією Південної Русі-Ук-раїни втрачало свою легітимність і виглядало не як справедливе повернення великоросами своєї історичної спадщини, а як окупація етнічних земель сусідів.
Нову повоєнну версію походження східних слов’ян сформулював В. Мавродін (1947), чия концепція давньоруської народності (ДРН), попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у пріснопам’ятних тезах 1954 р. “Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією”. її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не українці і не росіяни, а нібито представники окремого східнослов’янського етносу - давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності у пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Нібито заповітною мрією цих братніх східнослов’янських народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі. З цих позицій захоплення Москвою та Петербургом територій України та Білорусії фактично виглядає як поновлення історичної справедливості і здійснення заповітної мрії про возз’єднання з росіянами українців та білорусів.
Отже концепція давньоруської народності фактично надає історичної легітимності імперській експансії царської, а пізніше і більшовицької Росії у Східній Європі. Вона постала у повоєнній сталінській Москві, будувалася без серйозної аргументації і без будь-якої дискусії з прибічниками концепції історії східного слов’янства М. Грушевського. Відверта підтримка неоімперської за своєю суттю історичної конструкції з боку ЦК КПРС вивела її за межі наукової дискусії в політичну площину. Вона стала офіційною радянською схемою історії східних слов’ян і радянські медієвісти були змушені відштовхуватися від неї (Залізняк, 1996,1998,1999,2004 С.78-93).