Выбрать главу

Разом з тим, переконливі аргументи М. Грушевського та прибічників його версії україногенези лишилися в силі. Відкрито стати на ці позиції українські історики до набуття Україною незалежності не мали можливості через ідеологічний контроль з боку держави. Але справжнього відродження ранньосередньовічної концепції походження українців не сталося і за 14 років незалежності, не зважаючи на серію статей Я. Дашкевича, М. Брайчевсь-кого, Я. Ісаєвича, Г. Півторака, В. Барана, автора цих рядків (Залізняк, 1996-2004, С. 58-146,2005).

Твердими прибічниками давньоруської народності в наш час лишається переважна більшість сучасних російських медієвістів (Седов, 1999), які вживають етноніми “русский, древнерусский, славяно-русский, российский” як синоніми. "В XI в. завершилось формирование новой этнической общности “русские люди”, древнерусской народности”, - пише В. Петрухін (1995, С.237,245).

Отже, сучасна генерація російських істориків, слідом за попередниками, вперто тримається за вікопомну колиску трьох братніх народів. Тим часом аргументи знаних російських вчених старої школи (К. Кавеліна, О. Преснякова, М. Любавського, М. Покровського, П. Струве та ін.) на користь початку етногенези росіян з XII-XIV ст. лишаються в силі, чомусь не заслуговуючи на увагу їхніх співвітчизників. Останніх з часів монаха Феофіла та М. Карамзіна більше цікавить спадщина княжого Києва, ніж етнічна історія власного народу. Ця 500-річна традиція великодержавної історичної думки позбавляє нас сподівань дочекатися від російських колег критичного аналізу сталінської концепції та об’єктивного підходу до проблеми етногенезу східних слов’ян.

А як на ДРН дивиться Історична наука сучасної незалежної України? З цього приводу думки розділилися. Частина старшої генерації українських медієвістів лишається на старих позиціях ра-дянськоїконцепціїіснуваннянаРусіокремого східнослов’янського етносу - давньоруської народності (П. П. Тол очко, 2005). Дехто з дослідників середнього покоління (О. П. Моця, Ю. В. Павленко,

О. П. Толочко) не заперечує існування ДРН, але розуміє під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізувалася в державі Русь (Ruthenka, 2002, С. 87-90). Така точка зору, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, С. 87), фактично також є формою заперечення концепції ДРН. Адже остання виникла саме як етнологічна конструкція, про що свідчить її назва (народність). Якщо народності не було, а була держава Русь (в чому і раніше ніхто не сумнівався), то це по суті відкидає саму можливість існування ДРН, як окремого східнослов’янського етносу.

До числа варіацій на тему ДРН фактично належать і останні праці етнолога В. Г. Балушка (2004, 2005), який дійшов висновку про народження українців у кінці ХІІ-початку XIII ст. Якщо український народ з’явився на світ лише напередодні татарської навали, то хто населяв княжий Київ та Південну Русь у Х-ХІІ ст.?

Двохсотрічна історіографія передбачає три можливі варіанти відповіді на це питання; 1) великороси; 2) давньоукраїнці; 3) давньоруська народність, В. Балушок заперечує перші дві версії відповіді, а значить лишається третя - все та ж давньоруська народність. Отже, версія народження українців на межі ХН-ХІІІ ст.

В. Балушка, бажає він того чи ні, фактично передбачає існування до XIII ст. на землях Південної Русі міфічної, на думку більшості сучасних дослідників, давньоруської народності.

Раптова поява вісім сторіч тому на землях Південної Русі українців фактично, свідчить про зміну населення в регіоні, а це не фіксується ні письмовими, ні археологічними, ні антропологічними джерелами. Виходить Володимир Мономах ще не був українцем, а його онуки українізувалися. Ніщо не свідчить, що в княжих Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі та Галичі на початку XII ст. мешкав один народ, а вже у кінці цього ж сторіччя - інший (українці). Якщо ж останні були прямими генетичними спадкоємцями своїх попередників на цих землях, то часом народження українського етносу слід вважати не рубіж ХІІ-ХІИ ст„ а час появи на історичній арені цих попередників, не зважаючи на те, що вони користувалися етнонімом “руські”, а не “українці”. Адже середньовічні народи нерідко змінювали етноніми. Волохи стали румунами, московіти - росіянами, а руські - українцями. Якщо на початку XIII ст., на думку В. Балушка, формування українців завершилося, то очевидно почалося воно раніше. Безперервність етнокультурного розвитку на етнічних українських землях від антів та склавинів V-VII ст. через Південну Русь, козацьку Україну до сучасних українців переконливо свідчить про їх народження саме в ранньому середньовіччі.