Ігор Каганець, згідно з відомостями, вказаними у його книзі 2006 p., - завідувач Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України, головний редактор “журналу нової еліти” “Перехід-IV” автор книг “Нація золотих комірців” (1994) та “Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга,соціоніка,психоінформатика”(1997). Нас цікавить його основна праця "Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу” (К, 2003, перевидання: К., 2006).
Згідно анотації, у роботі ставляться наступні ключові питання, дещо вже нам знайомі з попереднього розділу:
“Ким був Ісус Христос - арійцем чи євреєм? Як у Святі Євангелія потрапили ворожі вставки? Що таке юдеохристи-янська єресь? Коли виникли людські раси? Хто такі слов’яни? До якої держави ми йдемо - диктатури, демократії чи гетьманату? На основі синтезу новітніх досягнень археології, ар-хеогенетики, кліматології, історії, антропології, психоінформатики та лінгвістики у цій книжці наводиться цілісне бачення основних закономірностей розвитку людського роду від 40-го тис. до н. е. до наших днів епохи Великого переходу. Розкривається сутність арійства як еволюційного локомотива, а також планетарна функція та перспективи українського геосоціального організму”
Щоб не занурюватися надто глибоко у ще одну расистсько-арійську маячню, бо терпець не безконечний, я зупинюся переважно на передмові, яка написана живим класиком жанру Ю. Ка-нигіним. Ми можемо йому довіряти, бо вже дещо розібралися є його творчості. Як же ж провідний арієзнавець оцінив працю свого молодшого колеги? “Свіжість думки, оригінальність постановок і рішень, основаних на аналізі нових, інтегрованих патентованими істориками матеріалів у галузі найгостріших проблем сучасності, якими живуть широкі кола читачів, - ось особливість цієї книги Ігоря Каганця” (правопис оригіналу. - К. Г.). Автор “робить (...] інтелектуальне відкриття: на основі ретельного дослідження біблійних текстів переконливо доводить арійське походження не лише галілеян Ісуса Христа і Діви Марії (про що вже писалося у згаданих книгах [Ю. Канигіна. - К.Г.]), а й самого царя Давида!” (Каганець, 2006, С. 7-8). Як бачимо, навіть Ю. Канигіну не все вдалося у цій царині. Є над чим працювати послідовникам.
До переваг дослідження відноситься й те, що “автор, мабуть, першим в Україні відкинув лицемірну «боязнь» расових досліджень і повернув історію «на круги своя» [...} Усе це об’єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили етноси Північного Надчорномор’я». Ю. Канигін дуже слушно припускає, що “іавтору будуть закидати расизм — такі закиди вже пролунали на адресу журналу «Перехід-IV» та гнтернет-сайту www. perehid.org.ua, редагованих І. Каганцем." Але автор передмови вважає такі закиди 'інерцією замореного мислення і лицемірної моралі”. Аби така позиція не виглядала голослівною, Ю. Канигін зазначає, що люди, як і раси, не є рівними у функціональному відношенні. “Тут нічого не вдієш, і цього не треба боятися. Що з того, - демонструє свою скромність “класик”, - що мій посередній розум не рівня розуму Ньютона, Достоєвського, Гоголя чи Тараса Шевченка важливо, щоб не заважали мені самореалізовуватися і поважали мене як особистість” (Каганець, 2006, С. 9), Не вступаючи в суперечку щодо самооцінки розумових здібностей Ю. Канигіна (він тут, звичайно ж, кокетує), не можна не засумувати з приводу морально-етич-них аспектів його “самореалізацїї”, так само, як і “самореалізаці'Г І. Каганця. А це вже прямо впливає на повагу до них як до “особистостей”. Ми такі “особистості” вже спостерігали у всій їхній красі у геноцидні роки XX століття. Тому прагнення І. Каганця “повернути історію «на круги своя»’’ викликає відверті побоювання.
LlKgEZ-BSETKB
Звісно, що як “об’єктивний дослідник” Ю. Канигін не може ПОГОДИТИСЯ з усім, написаним І. Каганцем: “Книга, точніше, окремі її місця, дуже дискусійна ”. Бона навіть відзначається “українським «цен -тропупЬмом» ” (від кого це ми чуємо!), у чому самого Ю. Канигіна, звісно, аж ніяк не можна звинуватити. Виглядає, нібито старший і більш досвідчений колега журить молодшого, який, хоч і однодумець, але дещо страждає на щирий юнацький максималізм - хоча 1. Каганець, як можна прочитати на обкладинці, 1961 року народження, тобто "журити” вже, мабуть, запізно. Загалом же складається враження, що “зозуля хвалить півня, бо хвалить той зозулю".