ЩЕПАН ТВАРДОХ
НУЛЬ
Wydawnictwo Marginesy, Warszawa 2025
Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2026
Мати казала мені, срібнонога богиня Фетіда,
Ніби двояким шляхом мене Кери[1] вестимуть до смерті:
В разі зостанусь я тут, щоб битись під мурами Трої,
То не діжду повороту, лиш вічну я славу здобуду,
А як вернуся додому, до любого отчого краю,
То не діждать мені слави, зате довголітній спокійно
Вік проживу, і смерть передчасна мене не спіткає.
Гомер. Іліада, пісня ІХ
(переклад Бориса Тена)
РОЗДІЛ 1
— Нам пизда, — каже Пацюк.
Він дивиться на небо крізь щілини у вході до твоєї печери, замаскованому сміттям та дерном.
Неподалік повільно суне важкими водами та купами криги ваш батько Дніпро, вічний, незважаючи на греблі, що затопили пороги у водах розливів. Над тобою ніч ясніє повним обличчям вашої матері, Місяця, і в її світлі зависає дрон, бомбардувальник середнього розміру з термовізором.
Ваш.
Ваш, бо, побачивши своїм чорним оком білий жар Пацюка, що вихиляється з своєї ями, замість гранати, він кидає дволітрову пляшку з-під коли, чомусь обмотану срібною стрічкою. Потім, гудучи пропелерами, він нахиляється і летить назад, звідки прилетів, на інший бік великої ріки. Пляшка падає в багнюку за кілька метрів від вашої ями. Пацюк хитає головою, обурений неякісною роботою пілота. Він чекає мить, прислухаючись до будь-яких інших, чужих дронів.
Тишу порушує лише дзюрчання великої ріки та далекий грім прильотів російської артилерії, і ще дальній гуркіт вашої артилерії з іншого берега, немов далека буря.
— Це працює наша артилерія, — каже Пацюк, намагаючись підтримати свою мужність.
— Наша, — погоджуєшся ти.
Працює, ось у чому полягає ця війна зараз, що артилерія працює, а ти сидиш у ямі, чекаючи, поки їхня артилерія попрацює по вас.
Пацюк повільно вилазить з ями, відсовуючи камуфляж, що закриває вхід, потім повзе по землі до пляшки, повзучи одночасно швидко і важко, як велика амфібія, що живе багнюкою, брудно-сірий у вицвілому мультикамі. Він хапає пляшку і поспішає назад до ями, величезний тритон в бронікові та шоломі.
Ти вимикаєш червоне світло налобного ліхтарика та дістаєш складний ніж, який тобі перед від'їздом подарувала сестра на твій сорок другий день народження, хоча ти його не святкував, бо більше не міг святкувати дні народження і ще не збирався на війну; ти возив лише гуманітарку.
Ніж дуже хороший; тобі відомо, що він був дорогий. Ти часто гостриш його маленьким керамічним точильним каменем, тож тепер легко перерізаєш стрічку, що скріплює дві половинки пляшки разом. Усередині — вміст двох американських військових раціонів MRE, але без їхньої звичайної об'ємної упаковки, з якої їх довелося виймати, щоб помістити в пляшку, разом із пачкою сигарет, запальничкою та аркушем паперу, на якому ваш комбат власноруч написав: Бережіть себе, хлопці. Слова написані українською мовою. Ти не вмієш читати рукописну кирилицю, бо ніколи не ходив до української школи, лише друкований текст, але Пацюк може, бо ходив до української школи, і він читає тобі вголос ці огидно зухвалі слова комбата.
Бережіть себе, хлопці. Як можна берегти себе на не нашій стороні ріки?
— А, єбати його, — кажеш ти.
Ти не знаєш, чи комбат написав це з дурості чи від сарказму, але тобі це дуже не подобається.
— Єбати, — погоджується Пацюк.
Він нишпорить у скинутій посилці.
— Води немає, — нарешті каже напарник.
— Прилетять і з водою. Або я піду до ріки.
— З ріки не повернешся.
— Скоріше за все - ні.
Ви обоє декілька хвилин мовчите, і обидва знаєте, що мовчите відносно ситуації, в якій опинилися, бо важко щось сказати про неї, але також важко її ігнорувати.
— Пизда нам, – повторює Пацюк через мить, постійно дивлячись на вміст пляшки, ніби всередині було щось незвичайне, ніби він намагається помітити щось між срібною фольгою упаковок раціону MRE, що могло б дати хоча б проблиск надії, щось, за що він міг би вчепитися і ніколи не відпускати.
Надії у пляшці нема.
Ви обидва знаєте, що означає цей скид.
— Плюс. Нам пизда, – по-військовому погоджуєшся ти з Пацюком.
Для вас більше вже нема постачання човнами, залишилися лише дрони. На річці забагато криги, і човни повільно проходять між нею, наражаючись на вогонь. Недостатньо ребів[2], щоб захистити виставлені на постріли човни від дронів. Замало човнів. Замало людей. Недостатньо всього, лише багато підорів та крижин на Дніпрі, і достатньо пронизливого, вологого холоду.
1
Ке́ри (грец. Κῆρες, однина — Κήρ) — у давньогрецькій міфології похмурі жіночі духи смерті, які втілюють насильницьку загибель і долю смертних.