— Скільки тобі роки, підор?! — кричить Ягода, думаючи про себе та місяці свого полону.
Крізь сльози підор відповідає:
— Двадцять один.
Так який це підор, звичайний хлопець.
Ви чуєте, як Ягода тихо каже, що його потрібно вбити, і ви вже знаєте, що Ягода не стрілятиме в нього, не натискатиме на курок. Якби він збирався стріляти, він би вже вистрілив, але він не казав би, що треба.
— Нам треба його в полон взяти, – повторюєш ти, і, повторюючи це, знову думаєш про пляшки.
— Мінус, – вперто повторює Ягода, ніби складає рапорт в КСП.
Прийшов спомин: про пляшки тобі розповідав не Сергійко, а Зуя, кількома днями пізніше.
Підор продовжує плакати, і на мить ти думаєш не про пляшки, а лише про Зую, про те, як ви опинилися, вона теж, відірваними від світу, але більш по-військовому за тебе, бомбами та окупацією Ірпеня.
— Застрель його, – каже Ягода. — Я не можу.
Він знає, що ти теж не можеш. Ти знову думаєш про пляшки.
Ви сиділи у піцерії в Краматорську, тій самій, куди пізніше щось прилетіло і загинула Амеліна, та поетеса[23]. Ти їв паскудний гамбургер, Зуя їла піцу та пила лимонад з пляшки, в яких цей лимонад у піцерії подавали — хіпстерської, багаторазової, з порцеляновою пробкою на дроті і товстою, опуклою шийкою. Вона дуже уважно дивилася на пляшку, поки ти нарешті не спитав, на що вона дивиться, бо ви вдвох завжди розмовляли дуже шорстко.
— Це докладно та пляшка, в якій я колись привезла пиво Велесовичеві з Києва, бо він дуже любить пшеничне пиво, пиздець, — відповіла вона.
— І чому ти так п'ялися?
— Він теж п'ялився. А потім уважно оглянув її та спитав, чи є в мене більше, бо йому дуже знадобляться ці пляшки. Я спитала, для чого йому згодяться ці пляшки.
— До чого?
— Тоді він мені не сказав. Тож наступного разу, коли я привезла йому два ящики, я спеціально їх упакувала, щоб вони не розбились нахуй. Блядь.
— І що?
— Він взяв їх і сміявся, що йому зараз доведеться випити їх усі, тож я сказала, що допоможу йому, і ми сиділи у нього вдома і пили пиво, що воно аж з рота виливалося. Велесович випив близько восьми, я встигла лише три, і нарешті він вирішив, що цього досить, п'яний був в шток, і тоді я спитала його, навіщо йому ці пляшки.
Ти знав ту кухню, про яку говорила Зуя, ти сам там пив з Велесовичем, тому її історія злилася з твоїми власними спогадами і стала твоїм власним спогадом.
- Нащо? Як це нащо, заспокойся, Зуя, — відповів Зуї Сергійко, а тебе там не було, Коню, але ти якби все чув.
Зуя наполягалв.
— Ну, я саджу їх, підорів, на ці пляшки нахуй, і вони так сидять.
— Як це, садиш на пляшках...? — вона спочатку не зрозуміла.
Велесович на секунду зупинився, подивився на неї і зрозумів, що недобре, що почав дуже погано, але тепер він мав відповідати до кінця, що не може цього затримати.
— Стягую підорові підштаники, зав’язую йому руки та ноги стяжкою, засовую пляшку йому в дупу, а потім піднімаю його, а він сидить на пляшці, і йому це не дуже подобається.
Зуя пошкодувала про свою наполегливість. Вона походила з поважної родини, що жила під Києвом, її батько був професором, представником опозиційної радянської інтелігенції. Зуя була художницею та поетесою, колись прожила сім років у Лондоні, потім кілька років у Берліні, чудово розмовляла англійською та німецькою без акценту. Зуя була більш європейкою, ніж ти, Кінь, бо для вас, східних європейців, "бути європейцем" – це щось таке, яке можна кваліфікувати, ніби це змагання; і та Зуя, художниця з лівими поглядами, сиділа за столом із Сергійком, полковником СБУ, який садив полонених на пляшки.
— І нащо ти це робиш? – спитала.
— Тому що вони швидше розповідають мені те, що мені потрібно знати. Я тут один на всю бригаду, і кожен заарештований підор має пройти через мене, перш ніж його відправлять до табору, де той єбонутий буде сидіти і набирати вагу, в той час як наших пацанів підори катують і морять голодом. Знаєш, скільки це роботи? А на пляшці кожен говорить.
Ти знав, Кінь, що пізніше, в таборі, підорам і справді добре.
Але не міг забути про пляшки Велесовича.
Зуя тоді сказала тобі, зовсім байдуже, чи будеш ти ревнувати — ти й не ревнував — що це єдина причина, чому вона ніколи не пішла з Велесовичем. Вона терпіти не могла, щоб її торкалися такі руки. Занадто багато таких рук торкалися її.
Їй не потрібно було цього говорити; ти знав.
Вона продовжувала дружити з Велесовичем, і ти теж, тим різновидом воєнної дружби, якої ні ти, ні Зуя не знали до війни. У дружбі під час війни ти не звертаєш уваги на те, чи має хтось погляди, які могли б виключити його з твого кола спілкування до війни, ти не звертаєш уваги на освіту чи досягнення, бо на війні людей оцінюють зовсім по-іншому, ти не можеш точно назвати критерії цієї оцінки, але ти знав київського єврея, програміста за освітою, який дружив з хлопцем, у якого на шиї була витатуйована свастика і який не мав жодної професії, окрім як бути стадіонним хуліганом, ти бачив, як львівський професор соціології бився пліч-о-пліч з донбаським хлопом, і навіть після бою вони були нерозлучні, піклувалися один про одного з ніжністю, як брати, професор питав дядька з Донбасу, чи той вже їв, і готував йому борщ чи солянку, а хлоп стежив, щоб у професора були сухі шкарпетки.
23
У лікарні ім. Мечникова в Дніпрі померла письменниця Вікторія Амеліна. Вона отримала важкі поранення унаслідок російського удару по Краматорську 27 червня 2023 року.
У момент удару Вікторія була в ресторані Ria Lounge в центрі міста разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Кількість загиблих через цей обстріл зросла до 13 людей.