— А труп то труп, – додає Ягода.
— Може, у нього закінчувалася батарея, блядь, і він не мав як повернутися, – задумливо констатує Арієць. — Але ефпівішки шкода нахуй, це факт. Я про це не подумав.
Арієць раптом здається збентеженим, а ти думаєш, що даремно прочитав йому цю лекцію, принизивши його перед Ягодою. Арієць, мабуть, щонайменше майор, бо в цих спецназах майже кожен офіцер, а все також бігає з гвинтівкою по окопах, але тут навіть не йдеться про звання. Не можна так робити, коли сидиш з кимось у ямі. Коли сидиш з кимось у ямі, довго, біля стін стоять гвинтівки, "мухи", РПГ, "клеймори", ящики з боєприпасами, коли разом їси і сереш, і разом спиш, то треба бути дуже ввічливим, дуже чемним, більше ніж на якійсь інтелігентській вечері, бо тут йдеться не тільки про форму, про лікті при собі, як на виделку настромлюєш шматок штруделя, а про намір і виживання.
— Один раз я бачив, – кажеш ти, щоб стерти це враження, – як підор, тікаючи від ефпівішки, раптом схопив її рукою за вантаж, під гвинтами. Я бачив це на власні очі, сидів поруч з пілотом цієї ефпівішки, з моїм мавіком над ними. І підор тримав цю ефпівішку в руках, а ти вже нічого не можеш зробити, дроти, які відпускають вантаж, ти не можеш сам до них доторкнутися, так? Ну, а підор йшов дорогою, без зброї, у бік своїх позицій, з нашою ефпівішкою в руках. І ми нічого не могли зробити, бо доки наступна ефпівішка долетить, то відомо. Ну, але підорас був дебілом. Він міг її відкинути від себе, щоб вона полетіла на хрін, а він ішов з нею в руках, ніби хотів трофей мати, і врешті-решт спіткнувся, дрон вилетів у нього з рук і його теж на шматки розірвало нахуй.
— Якби вони не були такими дурними, то нас би давно нахуй знищили, — посміхається Арієць під козацьким вусом. — То ти полетиш до Мавпи? Летіти мав я, але Мавпа каже, що ти кращий пілот.
— Полечу, як скажеш, навіщо він туди пішов, блядь.
— Встановити камеру. Там є одне хороше місце. І забезпечити "клейморами".
— Якби він встановлював камеру, то не тягав би з собою ту снайперську гвинтівку.
— Ти що, Мавпу не знаєш? Він снайпер, а в такій війні снайпер потрібен, як мені друга дірка в дупі. Тож він тягає з собою всюди ту гвинтівку, бо сподівається, що трапиться нагода стрельнути.
— Що, дах у нього нахуй їде, так?
— Так, повністю, блядь, повністю. Я вже казав. Через ту бабу йобану нахуй.
Арієць відкриває свій великий рюкзак, дістає з нього валізу, в якій дрон, батареї, перехідник для прошивки і розкладна антена.
— Нехай Еріх прийде сюди з ребом, коли будемо розгортати антену, – кажеш ти, Арієць тільки киває головою.
Ти дивишся на годинник. У вас ще є час до світанку, ти налаштував дисплей "гарміна"[28] так, щоб він показував час сходу і заходу сонця точно до географічного положення, тож сонце зійде через чотири з половиною години, а це означає, що у вас ще є близько трьох з половиною годин повної темряви.
— Я трохи подрімаю, — кажеш ти.
— Спи, братан, нехай тобі сниться баба з цицьками.
Ти лягаєш на ліжко Леопарда, не знімаючи з себе ні зброї, ні взуття, тільки шолом. Повертаєшся обличчям до бетонної стіни. Неподалік, біля стіни, ваш полонений бурят спить сидячи, з головою, обмотаною клейкою стрічкою.
Ти на мить думаєш про його товаришів, яких тобі довелося застрелити, про перших людей, яких ти вбив власноруч, і думаєш, що повинен щось відчувати, повинен бути вражений, але ти нічого не відчуваєш.
Можливо, це було не власноруч, думаєш ти. Чим куля з гвинтівки відрізняється від гранати, скинутої з дрона? Нічим.
Ти заплющуєш очі, намагаєшся заснути, але не можеш, хоча війна навчила тебе спати по команді.
Тож ти дістаєш телефон, підключаєш його до павербанку, відкриваєш Foreign Affairs, на який ти все ще маєш передплату, і раптом у тебе виникає інстинктивна реакція, як до війни, зі світу, якого вже немає — я повинен прочитати щось розумне, а не тільки дивитися цю нісенітницю. Яку нісенітницю? Ти згадуєш, що з твоєї картки постійно знімають гроші за твій розбитий "старлінк", тож ти входиш в додаток, щоб скасувати цю непотрібну підписку, але не можеш знайти її в меню і врешті-решт відмовляєшся. У попередньому світі телефон паразитував на твоїй увазі, втягуючи тебе в тупе прокручування роликів в "інстаграмі", так само, як кожна доза кокаїну просить наступної, але ж цього світу вже немає, немає більше "інстаграму" і твого облікового запису, на який ти колись завантажував фотки з ним, але потім він наказав тобі видалити їх усі, коли ти пішов до ліцею, тож ти ретельно видалив усі і залишив на цьому "інстаграмі" лише якісь wanna-be художні фотки з аналогової "дейки", які ви разом проявляли в вашій ванній, перетвореній на фотолабораторію.