— А ти не галичанин, – кажеш ти, впізнаючи акцент.
— Звичайно, я не галичанин. Я нормальний, донецький.
— З самого Донецька?
— А як же.
— А на війні давно?
— З самого початку.
— Повномасштабної?
— Ні, від самого початку.
— То скільки тобі було років, коли ти почав воювати? П’ять? – смієшся ти.
— Ні, близько, сімнадцять, – відповідає він.
— То Шаблю ти знав звідти? З добровольчих батальйонів?
— Батальйон "Донбас" нахуй.
— Ти не галичанин, а українською говориш краще, ніж багато хто з Києва.
— Мій батько був дуже за Україну, тому я з дитинства говорю українською.
— А чому носиш цей шеврон? Хтось із твоїх там служив?
Ти і сам не знаєш, чому розпитуєш Арійця, ніби допитуєш його.
— В "Галичині"? Ніколи. Ми з Донецька, у нас завжди якісь УПА, Бандера чи Мельник не були дуже популярні. Прадід воював на Великій Вітчизняній, дійшов до самого Берліна і повернувся, – каже він, розпаковуючи американську пайку.
— А мій дід був в SS-Galizien. Коротко. А потім в УПА.
— А я думав, що ти поляк. Хочеш щось поїсти?
— Я не голодний. Я теж так думав все життя. Що я поляк.
— Ну, а щось змінилося? Ти вже не поляк?
— Коли я був живий, я був поляком. Мій дідусь був українцем, галичанином з-під Перемишля. Мій батько був трохи поляком, трохи українцем, мама – полькою. Але це було, коли я був живий. А тепер я тут і тут я тільки Кінь. Ну, але чому ти носиш шеврон СС?
Арієць перестає їсти, вороже дивиться на тебе хвилину.
— А тобі що, шеврон заважає нахуй? – питає він. – Я ношу його, бо підорам такі шеврони не подобаються. Бо вони кажуть, що нас будуть денацифікувати, то нехай спробують. Може, з трупа здеруть, але поки що я з них шеврони здираю. Після сотого перестав рахувати, розумієш?
Ну, і заради чого, Коню, ти запитав? Адже тобі це взагалі байдуже. Нехай носить, що хоче. Чи має якесь значення, що Арієць носить шеврон SS-Galizien?
Для Зуї має. Або принаймні мало, коли ти її бачив востаннє. Пам'ятаєш, яку сварку вона влаштувала Велесовичу через його язичницько-фашистські шеврони, які були на фотографії, і їй йшлося не лише про загрозу іміджу, Зуя вірила в якийсь порядок світу, в лад, в якому, стаючи на бік добра – а ви ж вірите, що стоїте на боці добра – це добро слід поважати також на рівні символів. Тебе, Коню, дратували балкенкройци[29], намальовані на бортах автомобілів, шеврони з нацистським орлом із тризубом замість свастики в лапах, бо тебе дратувала їхня дурість, практична шкідливість, хоча ти розумів їхній емоційний сенс. Зуї ж не йшлося про дурість, Зуї заважала їхня нечесність, так само як її заважала нечесність усього, що є нечесним на війні. Їй заважали пляшки Велесовича, їй заважало полювання дронами на поранених, яких евакуюють ношами, їй заважало навіть те, що в тилу багатьох бригад було заборонено з'являтися в формі в громадських місцях і військові ходили в цивільному одязі, а хлопці, які щойно пройшли навчання і не мали з собою цивільного одягу, мусили чекати, поки їм його надішлють родичі, бо в формі вони не могли навіть вийти з хати на подвір’я, адже орлани пронизували небо, як їм заманеться.
Пам'ятаєш, як вона сварилася з Шаблею через це, хоча вже не пам'ятаєш, коли це було, чи то в Краматорську, коли ти ще був в Легіоні, чи вже в 145-му, десь на Покровському напрямку.
— Але що ти хочеш мені сказати, Зуя? – питав Шабля. — Що через якусь довбану Женевську конвенцію чи щось таке я маю ризикувати життям своїх пацанів? А нахуя будь-які конвенції дотримуються?
— Я не маю на увазі жодних конвенцій. Якщо твої хлопці ходять у цивільному, це означає, що вони ховаються за гражданскими, вона, як і всі, використала російське слово для визначення цивільних.
— Ну і хуй з ними, з гражданскими, хто тут ще живе, самі йобані нахуй ждуни, кожен другий, напевно, корегувальник! – гарячкував Шабля.
— Тут живуть люди, яких ти повинен захищати. Тому ти носиш український піксель, – сказала вона, хоча Шабля носив мультикам, як і всі по обидва боки фронту, крім найбезпорадніших мобіків, але було зрозуміло, про що Зуї йдеться.
— І як я їх захищу, якщо підори з орлана побачать, в якій хаті живуть військові, а в якій цивільні нахуй?
— Так, тоді вони вдарять по тобі, а не по гражданским, Шабля.
— Нібито підори по цивільних цілях не єбашать.
— Саме тому ти і не можеш бути таким, як вони, – відповіла вона тоді, і в її праведності було щось таке, що ні Шабля, ні хтось інший у його ситуації просто не продовжував сварки.
Військові, звичайно, в тилу продовжували ходити в цивільному одязі, і Шабля, і ти, Коню, теж, але ви робили це, пам'ятаючи про цю праведність Зуї, знаючи також, що праведністю не виграють війни, яку принаймні Шабля хотів виграти, хоча не вірив, що доживе до перемоги – як і кожен, хто воював по-справжньому.
29
Балкенкройц (нім.