Леся Воронина
Нямлик і Балакуча Квіточка
ПОВЕРНЕННЯ ПАНА БУРУЛЬКИ
Розділ перший,
у якому Олянка годує малого чоловічка манною кашею
і дізнається про страшну небезпеку, що загрожує Країні нямликів
Звичайно, у кожної людини є свої таємниці, навіть якщо їй шість років, і вона ходить до дитячого садка. Була така таємниця і в Олянки — вже півроку вона дружила з кумедним малим чоловічком, який одного ранку застрибнув у її кімнату просто… зі стіни.
Так-так, виявилося, що у стінах старих будинків мешкають дивовижні істоти — нямлики. Та лише один-єдиний нямлик на ім’я Буцик наважився познайомитися з Олянкою і розповісти їй про існування чарівної Країни нямликів.
Дівчинка пообіцяла своїм новим друзям ніколи не зрадити їхньої таємниці здорованям — так нямлики називали людей. А ще Олянка усіма правдами і неправдами добувала Чарівну Страву — звичайнісіньку манну кашу, яка давала Буцикові та його родичам дивовижну силу.
І саме завдяки цим чарам дівчинка пережила не одну фантастичну пригоду.
От і сьогодні вона прокинулася дуже рано, підійшла до стіни, розмальованої блакитними квіточками, і тихо постукала по найбільшому дзвіночку. Тієї ж миті у стіні відчинилися потайні дверцята й звідти вистрибнув Буцик, вбраний у костюмчик з таким же візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
— То як, Чарівна Страва з тобою? — запитав Буцик, забувши привітатися з дівчинкою.
Та Олянка не образилася, бо зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Малий чоловічок був засмучений і навіть наляканий. Таким Олянка не бачила його досі ніколи.
— Тримай, — сказала Олянка, і простягла нямликові металеву коробочку з-під льодяників, повну холодної манної каші, — у тебе все гаразд?
Нямлик дістав із кишені квітчастої курточки срібну ложечку і почав швидко-швидко наминати манну кашу, приказуючи:
— Ням-ням-ням!
Коли коробочка спорожніла, Буцик зручно вмостився на Олянчиному м’якому капчику й сказав:
— У Країні нямликів завівся підступний шпигун. Ніхто не знає його не чула про істот із такою дивною назвою.
— Розумієш, стіногризи з’являються невідомо звідки, вони прогризають величезні дірки у стінах, а потім зникають без сліду І найстрашніше, що разом зі стінами вони пожирають і садиби нямликів. У наших садочках пов’яли всі квіти, а по вулицях гуляє страшний холодний вітер, адже крізь дірки видувається все тепло!
— Ой, що це? — скрикнула Олянка, бо несподівано почула якийсь гуркіт, що долинав ізсередини стіни.
— Це вони! Через цих лиходіїв стався ще один стінотрус. Невже цього разу вони добралися й до мого будиночка?!
Олянка підбігла до стіни й приклала до неї вухо. їй здалося, що вона чує тоненькі голоси нямликів і розпачливі крики про допомогу.
Коли вона озирнулася на Буцика, то побачила, що манна каша подіяла — маленький кумедний чоловічок зник, а на його місці стояв хлопчик у чудернацькому квітчастому костюмчику й кумедному ковпачку.
Розділ другий,
де з-під землі снує підозрілий дим,
і друзі потрапляють до криївки стіногризів
— Найголовніше — це знайти таємний хід, крізь який стіногризи проникають до Країни нямликів, — сказав Буцик.
— А звідки ми знатимемо, що це саме стіногризький хід? — засумнівалася Олянка, — у нас щодня під будинком щось розкопують і закопують. А на місці пісочника вже цілий рік величезна яма…
— Слухай, а ти можеш мене туди повести? Стіногризи дуже часто діють під самісіньким носом у людей, і на них ніхто не звертає уваги.
— Ходімо, тільки нічого не зачепи в коридорі. Бо мої тато й мама сьогодні вночі повернулися з гірської експедиції і навіть не встигли забрати з коридору своє спорядження.
Дівчинка й нямлик навшпиньки скрадалися коридором і, здавалося, їм пощастить тихенько вислизнути з квартири. Але нямлик зачепив великого рюкзака, і на нього посипалися гірські лижі, палиці й льодоруби.
Олянка перелякано завмерла, бо чекала, що батьки зараз вибіжать зі своєї кімнати й побачать у їхній квартирі незнайомого хлопчика у дивному вбранні.
Та, мабуть, під час експедиції мама й тато так призвичаїлися до гуркоту каміння й шуму гірських річок, що навіть не прокинулися. Тож дівчинка і нямлик непомітно вийшли на вулицю.
Надворі випав сніг і видно було, що з їхнього будинку ще ніхто не виходив — біля під’їзду Олянка не помітила жодного сліду. Та коли вони підійшли до глибокої ями, викопаної на місці пісочника, і зазирнули всередину, то не могли втриматися від здивованих вигуків:
— Поглянь, із дна ями піднімається дим, наче під землею щось горить, — здивовано сказала дівчинка.
— Дивно, хто б це серед зими розводив під снігом багаття? — і собі здивувався Буцик і почав обережно спускатися крутим схилом ями. Олянка рушила за ним.
Коли діти нахилилися над отвором, з якого снував дим, то побачили, що вглибину ведуть вирубані з льоду східці.
— Цікаво, чому ці крижані східці не розтопилися? — промовив Нямлик, простяг руку до диму і тут-таки відсмикнув її.
— Ти що — обпікся? — спитала дівчинка.
— Навпаки! Уявляєш, цей дим страшенно холодний. Я мало руку собі не відморозив. Ану, спробуємо зійти по цих східцях і подивимося, хто тут наганяє холоднечу.
Підтримуючи одне одного, щоб не послизнутися на крижаних сходинках, дівчинка з нямликом спускалися все нижче і нижче. Врешті вони ступили на вкриту памороззю підлогу й зрозуміли, що саме звідси йде отой загадковий холодний дим.
Нямлик дістав із кишені курточки ліхтарика, з яким ніколи не розлучався, і освітив приміщення.
Посеред захаращеної підземної кімнати стояло кілька десятків холодильників. Деякі з них були новенькі й блискучі, з великими морозильними камерами і спеціальними краниками, з яких можна було пити холодну газовану воду, інші холодильники були простіші — схожі на той, що стояв на кухні в Олянчиній квартирі.
І раптом дівчинка помітила старезний облуплений холодильник, який кілька днів тому хтось викинув на смітник. Вона пізнала його по смішній наліпці із зображенням поросятка.
«Незрозуміло, кому знадобився цей іржавий мотлох, і що там усередині?» — подумала дівчинка і обережно взялася за велику металеву ручку.
— Не займай! — крикнув Буцик, та Олянка вже встигла потягти ручку на себе. Дверцята холодильника повільно відчинилися, і звідти вистрибнуло чудернацьке створіння, схоже на величезну крижану бурульку.
Розділ третій,
у якому пан Бурулька розповідає, як потрапив у полон до стіногризів,
а Буцик здогадується, чому у Країні Нямликів стає дедалі холодніше
— Привіт! — зарепетувало створіння, низенько вклоняючись Олянці! — Нарешті! Нарешті знайшлася добра людина, що визволила мене з цієї жахливої пастки!
— А ви хто? — розгублено запитала Олянка.
— Як? Хіба ви мене не впізнали? Я пан Бурулька. Пам’ятаєте, минулої неділі ви відірвали мене від металевої труби, де я висів разом зі своїми родичами-бурульками.
— Ні, не пам’ятаю, — сказала Олянка і зашарілася, бо насправді вона пригадала, як відламала й потягла до рота чудову прозору бурульку. Але довгаста крижинка вислизнула у неї з руки і впала у сніг.
— Та не соромтеся ви, — заспокоїв дівчинку пан Бурулька, — майте на увазі, майже всі діти пробують на смак крижані бурульки. Просто їм здається, що це льодяники. Уявіть собі, що і ваші батьки, і навіть бабуся й дідусь колись таке робили.
— І в них теж після цього була ангіна? — зацікавлено запитала Олян- ка, та її перебив Буцик.
— Заждіть, зараз нема коли з’ясовувати, хто кого і коли з’їв. Мені треба знати, хто запхав тебе до цього старого холодильника, і чому з цієї ями весь час іде холоднющий дим.