За мить його тарілочка спорожніла, і він переможно вигукнув:
— Чарівну Страву з’їдено до останньої крихти!!!
— Слава! Слава! — закричали нямлики, і хоч які вони були маленькі, та разом їхні голоси звучали, як сигнал пожежної машини.
— Добре, що ти приспала усіх, хто був у садочку, — сказала Олянка Намистинці.
Але лялька приклала пальчика до губ і показала очима на Буцика. Маленький чоловічок поважно підійшов до золотого половника, плеснув у долоні й почав рости. Він став таким великим, що навіть торкнувся потилицею даху дерев’яного будиночка.
Ого! Тепер Буцик навіть вищий за мене, — захоплено промовила дівчинка.
А її друг тим часом обережно взяв половника за ручку і легко підніс його вгору
— Оголошую нямлика Буцика Лицарем Великої Ложки! — урочисто промовив сивобородий нямлик.
Буцик ґречно вклонився, опустився на одне коліно, і дядечко Юліан причепив на Буцикову курточку маленький значок із зображенням золотого половника.
«Уявляю, як Буцик вихвалятиметься своєю новою нагородою», — подумала дівчинка, зовсім забувши, що нямлик легко читає усі її думки.
Але Буцик лише крадькома підморгнув Олянці й промовив:
— Обіцяю берегти Велику Ложку від усіх на світі здорованів! Чарувати Великою Ложкою тільки на користь нямликів! І передати її рівно за рік, у цей же день, о цій же годині і на цьому ж місці наступному переможцеві!
Буцик змахнув половником — і сяйво, яке випромінювала чарівна Велика Ложка, стало ще яскравішим.
Перед очима дівчинки замиготіли райдужні кола, а потім усе зникло: і дерев’яний будиночок, і маленькі чоловічки, і навіть Буцик, якого щойно посвятили у Лицарі Великої Ложки.
Олянка сиділа за столом у їдальні — і перед нею стояла велика тарілка манної каші.
— Ну, що ж ти, Олянко! Хіба забула — ми сьогодні змагаємося, хто швидше з’їсть кашу, — сказала вихователька, підходячи до дівчинки. — Усі вже поїли, тільки ти залишилася…
— Як мені набридли оці Буцикові жарти! Він же добре знає, що я терпіти не можу манної каші! А ще друг називається… — прошепотіла дівчинка, але це почула тільки Намистинка, яка сиділа біля її тарілки на столі й терпляче чекала, коли господиня закінчить снідати.
ТОВАРИСТВО БЕЗПРИТУЛЬНИХ КОТІВ
Розділ перший,
у якому Олянка фотографує котячі збори,
а Буцик дізнається про те, що й коти можуть отримувати медалі
Що це за дивні звуки?» — подумала Олянка, прокидаючись від пронизливого вереску, що долинав знадвору.
Крізь шибку до кімнати просочувалося бліде місячне світло. Дівчинка підбігла до вікна і визирнула на вулицю. Те, що вона побачила, було таке дивне й кумедне, що вона голосно засміялася.
На дитячому майданчику, оточеному яскравими ліхтарями, просто під їхнім будинком зібралося кілька десятків котів. Вони сиділи скрізь — на лавочках і на гойдалці, на краю пісочниці й на гілках старої груші.
А посеред майданчика на каруселі примостився величезний рудий котяра з пухнастим хвостом.
Решта котів пильно дивилися на рудого, а він, підвівшись на задні лапи, почав щось швидко муркотіти.
Дівчинка придивилася і впізнала рудохвостого. Це був Пухнастих — кіт їхньої сусідки тьоті Галі, який несподівано зник іще місяць тому.
Олянка схопила фотоапарат, який їй подарували на день народження, і зробила кілька знімків.
А потім вихилилася з вікна і тихо покликала:
— Киць-киць!
Пухнастих наполохано озирнувся на дівчинку, прищулив вуха, а тоді щодуху чкурнув геть. Решта котів також кинулася врозтіч.
— Нічого не розумію, Пухнастик так любив зі мною гратися, а тепер злякався, наче я — баба Яга!
— Ти що, почала розмовляти сама з собою? — почувся тоненький голосок, і з маленького отвору в стіні, прикритого клаптиком шпалер, вистрибнув Буцик.
Нямлик, як завжди, був убраний у костюмчик із таким самим візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.
У бляклому ранковому світлі нямлика майже не було видно. Тому дівчинка обережно взяла маленького чоловічка на руки і посадила на підвіконня.
— Уявляєш, Буцику, щойно я бачила котячі збори. Тут, у нас під вікном, на дитячому майданчику. Правда-правда, коти так верещали, що я навіть прокинулася. А коли вони мене побачили, то втекли…
— Гм, — недовірливо мугикнув Буцик, — особисто я котів не люблю. Це страшні нахаби. Одного разу я прогулювався вночі по сусідній квартирі, і рудий мордатий котяра вхопив мене за камізельку й почав підкидати в повітря. Я ледве втік від нього крізь потайний хід. Але я ніколи не чув, щоб коти збиралися зграями та ще й проводили якісь котячі збори.
— А ось — поглянь, — Олянка простягнула Буцикові фотоапарат і показала на маленькому екранчику те, що сфотографувала кілька хвилин тому.
— Постривай, та це ж і є отой кіт, від якого я ледве врятувався, — промовив нямлик, придивляючись до Пухнастика. — Але, знаєш, тепер він сам вскочив у халепу, он у нього який переляканий вигляд.
— Мені теж здалося, що у всіх цих котів якісь неприємності. Пухнастик так несподівано зник… Усі ми думали, що його в тьоті Галі вкрали.
— Тю, та кому він потрібен? — здивувався Буцик.
— Ти не розумієш — Пухнастик стільки разів перемагав на котячих виставках, що у квартирі тьоті Галі всі стіни обвішані грамотами, дипломами й медалями. А у вітальні висить величезний портрет тьоті Галі з Пухнастиком на руках. Тепер вона щодня сидить навпроти того портрета, дивиться на свого котика і тяжко зітхає. Ми їй пропонували взяти кошенятко, але вона й чути про це не хоче. Сподівається, що колись рудий чемпіон до неї повернеться.
— Дуже дивна історія, — замислився Буцик, — мабуть, я спробую її розгадати, але тільки після того, як трохи попоїм…
Розділ другий,
де Буцик, попоївши чудодійної каші, починає чарувати,
а Пухнастих готує своїх хвостатих друзів до нового життя
— Ой, вибач, я зовсім забула, — перепросила дівчинка, — частування на тебе чекає. Цього разу я принесла подвійну порцію!
Олянка витягла зі схованки під кріслом металеву коробочку, вщерть наповнену манною кашею, — чи, вірніше, Чарівною Стравою, як її називали нямлики.
Малий чоловічок дістав із кишені крихітну ложечку і почав швидко-швидко наминати кашу, примовляючи:
— Ням-ням-ням!
Не минуло й кількох хвилин, як коробочка спорожніла, а вдоволений Буцик акуратно облизав ложечку і сховав її назад до кишені.
— Ось тепер можна братися до діла, — проказав нямлик і вдоволено потер ручки.
Олянка вже звикла до того, що Чарівна Страва може подіяти на нямлика в будь-яку мить.
Тому вона не здивувалася, коли раптом на її очах маленький чоловічок збільшився і перетворився на хлопчика, вбраного у кумедний квітчастий костюмчик і такий самий ковпачок.
— Спершу треба простежити, куди поділися усі ті коти. Певно, у них десь тут поблизу є якась схованка. Полетіли! — сказавши це, Буцик ухопив Олянку за руку, і вони разом вилетіли крізь відчинене вікно.
За мить дівчинка й нямлик плавно приземлилися посеред двору.
— Поглянь, ось сліди котячих лап. Ого, тут і справді була величезна котяча зграя. Цікаво, навіщо вони збиралися? Невже лише задля того, щоб понявчати під твоїми вікнами?
— А може, Пухнастик хотів, щоб його почула тьотя Галя?
— То чому ж він утік, коли ти його покликала? Я відчуваю, що за всім цим криється якась таємниця, і без Пухнастика ми її не розгадаємо.
Уночі пройшов дощ, і тому на вологій землі було добре видно відбитки круглих котячих лапок. Сліди зникли біля великого скляного павільйону, що стояв посеред густого старовинного парку.
— Як ми туди зайдемо? Он який замок висить на дверях! — захвилювалася Олянка.
— Чи ти забула — після такої порції Чарівної Страви я можу пройти крізь будь-які стіни, — нямлик приклав долоню до скляної поверхні й ступив усередину темного павільйону.