Вона не вгавала більше години, в її словах наростала гіркота, в якісь миті вона говорила чітко, а потім, після наступного келиха, поступово переходила на белькотання. Голос у неї був гіпнотичний. Доки вона говорила, мені здавалося, що мене ніщо не зачепить. У мене імунітет, слова, що зривалися з її вуст, мене захищали. Я майже не завдавав собі клопоту слухати. Я плив у її голосі, оповитий ним, підхоплений його наполегливими нотами, мене несла течія складів, що здіймалися й опадали, як хвилі. Крізь вікна на стіл струменіло пообіднє світло, виблискувало на підливах, підталому маслі, зелених пляшках вина, кімната сповнювалася сяйвом і спокоєм, мені почало видаватися нереальним, що я сиджу там у своєму тілі. Я тану, — сказав собі, спостерігаючи, як розм’якає у тарілці масло, і раз чи двічі навіть подумав, що не можна затягувати, не можна дати цій миті втекти крізь пальці, проте врешті я так нічого і не зробив, бо мені здавалося, що нічого я зробити не можу.
Я не намагаюся виправдати того, що сталося. Сп’яніння — це симптом, а не причина. Я розумію, що виправдовуватися нечесно. Хай там як, бодай пояснити все можна. Я доволі певен, що подальші вчинки випливали з минулого не меншою мірою, ніж із теперішнього, і тепер, коли мене від тих подій відділяє певна відстань, я з подивом помічаю: того дня в мені зійшлася ціла низка давніх почуттів. Доки я сидів і слухав місіс Феншо, складно було не згадати, як я дивився на неї в дитинстві, а коли прийшли ці спогади, я мимоволі побачив образи, які не спливали вже багато років. Особливо мене вразив такий: якогось серпневого дня, коли мені було років тринадцять-чотирнадцять, я визирнув із вікна своєї спальні й побачив, що у сусідній двір вийшла місіс Феншо у червоному купальнику, невимушено розстібнула верх і лягла на шезлонг, підставивши спину сонцю. Це все сталося випадково. Я мріяв при вікні, коли прекрасна і майже гола жінка, несвідома моєї присутності, раптом зайшла у моє поле зору, ніби прикликана силою моєї уяви. Цей образ лишився зі мною надовго, і в юності я часто до нього повертався: жага хлопчиська, поспішні нічні фантазії. Тепер, коли ця жінка явно намагалася мене звабити, я не знав, що й думати. З одного боку, від цієї сценки віяло гротеском. А з іншого боку, було в тому щось природне, ба навіть логічне, і я розумів, що якщо не боротимуся що є сили, то просто дозволю цьому статися.
Вона, звичайно, робила все, щоб я її пожалів. Її версія подій була така болюча й нещасна, що я поступово розм’як, потрапив до її пастки. Я, щоправда, й досі не розумію, наскільки вона була свідома того, що робить. Вона заздалегідь усе розпланувала — чи все сталося саме? Її нестримний монолог — це підступ, щоб здолати мій опір, чи спонтанний прояв щирих почуттів? Підозрюю, про Феншо вона говорила правду, чи принаймні власну версію правди, але цього не досить, аби мене переконати — адже навіть діти розуміють, що правду можна використати з ницими цілями. Що важливіше, постає питання мотиву. Відтоді минуло майже шість років, а я так і не знайшов відповіді. Сказати, що вона запалала до мене непоборною пристрастю, було б перебільшенням, тут я себе не дурю. Йшлося про щось глибше, жаскіше. Останнім часом я себе питаю, чи не відчула вона бува у мені ненависті до Феншо — такої ж потужної, як у неї самої. Можливо, вона відчула між нами цей непроговорений зв’язок, можливо, такі зв’язки тільки й можна утвердити збоченими, екстравагантними вчинками. Трахнути мене — це як трахнути Феншо, власного сина: вона знову оволоділа ним у темряві гріха, і то лише, щоб знищити. Страшна помста. Якщо це справді так, то я не можу дозволити собі розкоші називатися жертвою. Тоді я — щонайменше спільник.