Почалося все незабаром після того, як вона розплакалася — коли вона нарешті стомилася й виговорилася, то зайшлася сльозами. П’яний і переповнений почуттями, я підвівся, підійшов і обійняв її, щоб заспокоїти. Це штовхнуло нас за межу. Цього доторку вистачило, щоб спровокувати сексуальну реакцію, пробудити сліпі спогади про інші тіла й інші обійми, і за мить ми вже цілувалися, а за геть небагато митей по тому — лежали голі у її ліжку нагорі.
Попри випите, я був достатньо тверезий, аби розуміти, що роблю. Але навіть почуття вини мене не спинило. Ця мить скінчиться, — сказав я собі, — й нікого я не скривджу. Це не має нічого спільного з моїм життям, нічого спільного із Софією. Але потім, коли все вже почалося, я зрозумів, що є в цьому глибший вимір. Мені подобалося трахати матір Феншо, але це не мало нічого спільного із задоволенням. Почуття взяли наді мною гору, і вперше у житті я не відчував у собі ані крихти ніжності. Я трахався з ненависті, перетворював це на акт насильства, вбивався в жінку, ніби хотів її розтоптати. Я поринув у свою власну пітьму і там виявив найстрашніше: що сексуальне бажання може водночас бути бажанням убивати, й настає такий момент, коли можна обрати смерть понад життя. Ця жінка хотіла, щоб я завдав їй болю, а я так робив — і насолоджувався своєю жорстокістю. Але навіть тоді я розумів, що це — напівміри, вона — не більш ніж тінь, а я використовую її, щоб завдати удару Феншо. Коли я занурився в неї вдруге — ми спітніли і стогнали, як істоти з жахіть — я нарешті все зрозумів. Я хотів убити Феншо. Я хотів, щоб Феншо загинув, і збирався докласти для цього всіх зусиль. Я збирався вистежити його і вбити.
Коли вона заснула, я тихо вийшов з кімнати і викликав таксі по телефону внизу. За пів години я вже сидів у автобусі до Нью-Йорка. У терміналі біля порту я зайшов до чоловічої вбиральні, помив руки, умився, а тоді сів на метро і поїхав у центр. Коли я повернувся додому, Софія саме накривала стіл до вечері.
7
Отоді й почалося найгірше. Я стільки всього приховував від Софії, що майже перед нею не відкривався. Я став різкий, замкнувся, почав закриватися у своєму кабінетику, прагнув тільки самотності. Софія довго мене терпіла зі спокоєм, якого я не мав права очікувати, проте врешті й вона стомилася, і в середині літа ми почали сваритися, прискіпуватися одне до одного, скандалити через сущі дрібниці. Одного дня я повернувся додому й застав її у ліжку в сльозах. Тоді зрозумів, що ось-ось зруйную собі життя.
На думку Софії, проблема полягала у книжці. Варто мені її облишити, як все повернеться в норму. Я поспішив, — сказала вона. Цей проект — помилка, час це визнати. Вона, звісно, мала рацію, але я продовжував доводити протилежне: я сказав, що напишу книжку, я підписав контракт, було б боягузтвом відмовитися. Я не сказав їй, що вже не збираюся нічого писати. Для мене книжка існувала лише остільки, оскільки могла вивести до Феншо, а поза тим ніякої книжки не було. Вона перетворилася на справу особисту, відірвану від писання. Дослідження його біографії, всі факти, які я відкривав, перериваючи минуле, всі зусилля були скеровані на те, аби встановити, де він. Бідолашна Софія. Вона поняття не мала, чим я займаюся, хоча те, як я описав їй свою роботу, насправді анітрохи не відрізнялося від того, що робив насправді. Я складав історію його життя. Я збирав інформацію, імена, місця, дати, встановлював хронологію подій. Досі не розумію, чому так затявся. Все звелося до одним-одного пориву: знайти Феншо, поговорити з Феншо, востаннє стати з ним лицем до лиця. Далі зайти не вдавалося, я не міг сформулювати, чого прагнув досягнути цією зустріччю. Феншо писав, що мене вб’є, але погроза мене не лякала. Я розумів, що мушу його знайти — нічого не скінчиться, доки я цього не зроблю. Це апріорі, перший принцип, загадка віри: я її визнавав і не завдавав собі клопоту вагатися.