У кінцевому висліді, навряд чи я справді збирався його вбити. Кривава візія, що прийшла, коли я був із місіс Феншо, надовго не затрималася, бодай на свідомому рівні. Бувало, що маленькі сценки спалахували перед очима — як я душив Феншо, різав його, стріляв йому в серце — проте із плином років хто тільки не помирав у мені такими смертями, тож я на них особливо не зважав. Дивувало не те, що я, можливо, хотів убити Феншо, а те, що інколи мені здавалося, наче це він хоче, щоб я його вбив. Таке траплялося тільки раз чи два, і то завжди в моменти, коли я мислив украй тверезо: тоді мені видавалося, що саме в цьому полягала суть його листа. Феншо чекав на мене. Він обрав мене своїм катом і знав, що на мене можна покластися: я роботу зроблю. Може, саме тому я й не збирався цього робити. Владі Феншо наді мною треба опиратися, а не коритися. Потрібно довести, що він мені вже байдужий, це найголовніше: поводитися так, ніби він загинув, хоча він живий. Однак, перш ніж довести це Феншо, я мусив довести це самому собі — і сам той факт, що це потребувало доведення, демонстрував, що мені геть не байдуже. Я не міг пустити все на самопас. Я мусив прискорити процес, довести все до кінця. Я сумнівався в собі, тому мусив піти на ризик, випробувати себе найбільшою можливою небезпекою. Вбити Феншо — ніщо. Знайти його живим і піти від нього живим — ось де справжній виклик.
Листи до Еллен виявилися корисні. На відміну від записників, сповнених розумувань без подробиць, листи були дуже детальні. Феншо, як виглядало, докладав усіх зусиль, щоб розважити і підбадьорити сестру кумедними історіями, а отже, у листах особистих оповідок було більше, ніж деінде. Наприклад, він часто згадував імена — університетських друзів, команди судна, французьких знайомих. Нехай на листах не було зворотної адреси, але він часто описував конкретні місця: Бейтаун, Корпус-Крісті, Чарльстон, Батон-Руж, Тампу, різні дільниці Парижа, село на півдні Франції. Для початку цього досить, і кілька тижнів я сидів у себе в кімнаті і складав списки, співвідносячи людей із місцями, місця із часом, час із людьми, креслив карти й календарі, шукав адреси, писав листи. Я шукав зачіпки й перевіряв усе, що давало хоч якусь надію. Я припускав, що хоч у чомусь Феншо мусив проколотися: хтось знає, де він, хтось із минулого його бачив. Певності не було, але це єдиний можливий спосіб почати.
Листи з університету ґрунтовні і щирі — описи прочитаних книжок, дискусій із друзями, гуртожитського життя — адже передують нервовому зриву Еллен і написані у довірливому дружньому тоні, від якого потім Феншо відмовиться. Наприклад, із судна Феншо вкрай рідко пише про себе, хіба що коли це потрібно для якоїсь байки. Ми бачимо, як він намагається вписатися у нове середовище, грає в карти у салоні танкера з Луїзіани (і виграє), грає у більярд по занюханих барах на березі (й виграє), але пояснює всі успіхи збігом обставин: «Я так боявся зганьбитися, що якимось чудом перевершив себе. Це все, мабуть, адреналін». Описував, як працював понаднормово у машинному відділенні, «спека 60 градусів, хочеш — вір, хочеш — не вір — у кросівки стільки поту натекло, що взуття чвакало, ніби я калюжами пройшовся»; як п’яний стоматолог у Бейтауні, штат Техас, вирвав йому зуб мудрості — «кров’ю заюшило всю кімнату, а шматки зуба стирчали з діри у яснах ще тиждень». Феншо — новенького без особливого статусу — спершу перекидали із завдання на завдання. У кожному порту частина членів команди полишала судно й їхала додому, а хтось новий приходив на їхнє місце, і якщо новоприбулим робота Феншо подобалася більше, ніж доступна вакансія, Малий (як його тоді називали) мусив посунутися. Отже, Феншо попрацював і молодшим матросом (драїв і фарбував палубу), і прибиральником (мив підлогу, застеляв ліжка, чистив туалети), і помічником у їдальні (розносив їжу, мив посуд). Саме остання робота виявилася найскладніша, але й найцікавіша, адже життя на судні обертається здебільшого довкола їжі: нудьга допомагає нагуляти апетит, команда буквально живе від їжі до їжі, а в декого навіть виявляється несподівано витончений смак (товсті й неотесані чоловіки оцінювали справи з гордовитою зверхністю французької аристократії XVIII століття). Того дня, коли Феншо потрапив на судно, досвідчений морський вовк дав йому добру пораду: «Тільки не дозволяй нікому сідати тобі на голову. Коли хтось скаржиться на їжу, кажи, щоб стулив пельку. Якщо не затикається, вдай, наче його немає, й обслужи його останнім. Якщо й це не поможе, пообіцяй, що наступного разу наллєш йому в суп холодної води. Чи, ще краще, скажи, що туди помочишся. Покажи їм, хто тут начальник».