Ми бачимо, як Феншо несе капітанові сніданок після лютого нічного шторму при мисі Гаттерас: Феншо кладе грейпфрут, омлет і грінку на тацю, замотує тацю фольгою, тоді рушником в надії, що тарілки не знесе у воду, коли він вийде на капітанський місток (а вітер сягав 110 кілометрів на годину); Феншо дереться вгору драбиною, робить перші кроки місточком, а тоді раптом вітер викидає дикий пірует — зухвалий порив підхоплює тацю й тягне його руки вгору, над голову, ніби він тримає примітивний літальний апарат і готується шугнути над воду; Феншо збирає всі сили, щоб стягнути тацю вниз, нарешті притискає її до грудей — тарілка якимось чудесним чином не вислизає — і крок за крочком із трудом пробирається місточком (крихітна фігурка перед величчю дикої стихії); бозна скільки часу на це йде, але Феншо врешті таки добирається на той край місточка, заходить у рубку, бачить пухкенького капітана за стерном, каже «Ваш сніданок подано, капітане», а стерновий обертається, майже на нього й не дивлячись, і неуважно кидає:
— Дяка, малий. Постав десь там на столику.
Однак не все Феншо веселило. Наприклад, він згадує (без деталей) бійку, яка, схоже, вивела його з рівноваги, і кілька недобрих сценок, які бачив на березі. Наприклад, расистський випадок у барі у Тампі: цілий натовп п’яниць оточує старого чорношкірого чоловіка, який забрів туди у спробі продати великий американський прапор. Перший п’яниця розгорнув прапор і сказав, що зірок на ньому недостатньо — «фальшивка цей прапор» — а старий заперечував і ледь не на колінах благав про милосердя, коли інші п’яниці стали на бік свого товариша. Закінчилося все тим, що старого виштовхали за двері. Він навзнак упав на тротуар, а п’яні тільки схвально покивали, щось сказали про те, що потрібно будувати безпечний і демократичний світ, та про все й забули. «Ганьба, — писав Феншо. — Мені соромно за те, що я був там».
Хай там як, більшість листів написано у засадничо жартівливому тоні (один починається так: «Звіть мене Редберном»), і врешті складається враження, наче Феншо зумів собі щось довести. Судно — це тільки привід, довільно обрана іншість, спосіб випробувати себе незнаним. Як і з будь-якою формою ініціації, вижити тут — значить перемогти. Він із часом обертає те, що спочатку ставили йому на карб — гарвардську освіту, належність до середнього класу — собі на користь, і під кінець плавання його вже всі визнають місцевим інтелектуалом (не «Малим», а «Професором») і запрошують вирішувати суперечки (хто був 23-м президентом, яке населення Флориди, хто грав на лівому полі у команді «Сан Франциско Джаянтс» у складі 1947 року). До нього звертаються по маловідомі факти, просять допомогти заповнити документи (податкові звіти, анкети для страхування, доповідні про нещасні випадки), хтось навіть просить писати за них листи (такий собі Отіс Смарт попросив Феншо написати 17 любовних листів до його дівчини С’ю-Енн у Дайдо, штат Луїзіана). Суть не в тому, щоб опинитися в центрі уваги, а в тому, щоб вписатися, знайти собі місце. Отже, справжнє випробування полягає в тому, щоб бути, як усі. Щойно він стане, як усі, вже не муситиме картатися своєю окремішністю. Він звільниться — не лише від інших, а й від себе. Остаточний доказ цього, думаю, такий: полишаючи судно, він ні з ким не прощається. Він звільнився якогось вечора у Чарльстоні, забрав у капітана свою платню і просто зник. За два тижні по тому він прибуває в Париж.
Два місяці від нього ні слова. А ще три місяці по тому — тільки листівки. Короткі загадкові послання, нашкрябані на звороті найбанальніших туристичних панорам: базиліка Сакре-Кер, Ейфелева вежа, Консьєржері. Коли знову починають надходити листи, вони нерегулярні й нічого особливо важливого не сповіщають. Ми знаємо, що на той час Феншо вже поринув у роботу (численні ранні вірші, перша чернетка «Затемнення»), але листи не описують його повсякдення. У його ставленні до Еллен відчувається певна неоднозначність — він не хоче уривати з нею контакту, але й не може вирішити, скільки їй розповідати. (А насправді Еллен більшість цих листів не читає. Він надсилає їх на домашню адресу у Нью-Джерсі, де їх, звичайно, відкриває й перлюструє, перш ніж показати доньці, місіс Феншо — і найчастіше Еллен їх навіть не бачить. Феншо, я гадаю, знав, що так буде, чи бодай підозрював. Що ускладнює справу, адже, певною мірою, ці листи й не для Еллен писані. У кінцевому підсумку, Еллен — не більше, ніж літературний прийом, за допомогою якого Феншо спілкується з матір’ю. Тому вона і гнівається. Адже навіть звертаючись до неї, він може вдати, наче її не помічає). Близько року в листах ідеться виключно про неживі предмети (будинки, вулиці, описи Парижа): вони сумлінно описують побачене і почуте, але присутності самого Феншо майже не відчувається. Потім на сцену поступово виходять його знайомі, листи починають сповзати в байки — але історії все одно вирвані з контексту, позірно безтілесні, завислі в повітрі. Наприклад, ми знайомимося зі старим композитором-росіянином на ім’я Іван Вишнєградський, якому вже років під вісімдесят: цей зубожілий вдівець живе сам у обшарпаній квартирці на рю Мадмуазель. «Я бачуся з цим чоловіком частіше, ніж будь-хто інший», — заявляє Феншо. А далі — ані слова про їхню дружбу, ані натяку на те, про що вони розмовляють. Натомість ретельно описує чвертьтонове фортепіано, яке той тримав у квартирі, — величезний інструмент із кількома клавіатурами, який йому зробили у Празі майже 50 років тому, один із трьох таких на цілу Європу — а потім більше не згадує кар’єри композитора, натомість робить його героєм історії про холодильник. «Минулого місяця я переїхав на іншу квартиру, — писав Феншо. — Там був новий холодильник, тож старий я вирішив подарувати Іванові. У нього, як і в багатьох парижан, ніколи не було холодильника — він багато років зберігає їжу у ящичку в кухонній стіні. Пропозиція його, здається, потішила, тож я домовився про доставку й заніс пристрій угору сходами за допомогою водія вантажівки. Іван сприйняв прибуття холодильника як важливу подію у своєму житті, тішився, як мала дитина, та все ж я відчув, що якийсь він обережний, ба навіть наляканий, і не знає, чого чекати від цього чужинського предмета. «Він такий величезний», — повторював він, доки ми намагалися поставити холодильник на місце, а потім, коли ми його увімкнули й запрацював мотор, — «Стільки шуму». Я запевнив його, що до шуму він звикне, а сучасний прилад суттєво покращить йому життя. Я почувався, як місіонер, великий отець Всезнайко, який відкриває дикунові істинну релігію і тим рятує його душу. Минув десь тиждень, Іван майже щодня дзвонив мені і розповідав, який задоволений холодильником, скільки нових продуктів тепер може купити і тримати дома. А тоді — біда. «Здається, він зламався», — скорботно сказав він якогось дня. Морозильничок нагорі, виявляється, наповнився льодом, і Іван, не знаючи, як його позбутися, взявся за молоток й позбивав не лише лід, а й дроти нижче. «Любий друже, — сказав він, — мені дуже прикро». Я сказав, щоб він не переймався, я знайду майстра, й той усе відремонтує. Довга пауза на тому кінці. «Ну, — нарешті сказав він, — можливо, це й на краще. Шум, розумієш-но. Дуже складно зосередитися. Я стільки років прожив зі своєю скринькою у стіні, так до неї звик. Любий друже, не гнівайся. Боюся, з таким старим, як я, нічого вже не вдієш. Після якоїсь точки у житті змінюватися вже запізно»».