Подальші листи продовжували в тому ж дусі: різні імена, натяки на різні підробітки. Наскільки я міг судити, зароблених на кораблі грошей Феншо вистачило на рік, а потім він давав собі раду, як умів. Здається, певний час перекладав серію книжок про мистецтво; далі є свідчення, що він викладав англійську кільком ліцеїстам; якогось літа, схоже, працював нічним телефоністом у паризькому офісі «Нью-Йорк Таймс» (і бодай це свідчить, що він вільно опанував французьку); потім був цікавенький період, коли він періодично допомагав одному кінопродюсеру редагувати сценарії, перекладати й готувати синопсиси фільмів. Твори Феншо містять обмаль автобіографічних алюзій, проте, на мою думку, певні сцени у «Небувалії» беруть витоки з цього досвіду (Монтаґів дім у розділі 7; Фладів сон у розділі 30). «У цьому чоловіку, — писав Феншо про кінопродюсера в одному з листів, — мене дивує те, що, хоча його фінансові оборудки з багатіями межують зі злочинними (поводиться, як справжній горлоріз, бреше їм у вічі), з тими, хто переживає непростий період, він доволі люб’язний. Він рідко подає позов на боржників, й замість тягнути до суду, дає їм змогу відпрацювати позики, надаючи певні послуги. Наприклад, його шофер, що кермує білим мерседесом, — це зубожілий маркіз. Один старий барон ксерокопіює йому документи. Щоразу, як я приходжу здати роботу, у якомусь куточку знаходиться новий лакей, за завісами ховається черговий старий аристократ, а елеґантний фінансист виявляється хлопчиком на побігеньках. У нього нічого не пропадає. Коли екс-режисер, який жив у кімнаті для челяді на шостому поверсі, минулого місяця вкоротив собі віку, я успадкував його пальто — й ношу його відтоді. Воно довге, чорне, майже до литок. У ньому я виглядаю, як шпигун».