Що ж до особистого життя Феншо, то на нього є лише натяки. Бачимо згадку про вечірку, опис майстерні художника, кілька разів прослизає ім’я якоїсь Енн — але природа цих зв’язків туманна. Саме це мені і треба. Навівши необхідні довідки й поставивши правильні запитання потрібним людям, я врешті зумів знайти частину цих осіб.
Як не рахувати тритижневої подорожі Ірландією (Дублін, Корк, Лімерик, Слайго), Феншо більш-менш сидів на місці. Остаточну версію «Затемнень» він дописав десь на другому році в Парижі; «Чудеса» і 40–50 коротких віршів — на третьому. Це все встановити нескладно — адже приблизно тоді Феншо взяв за звичку датувати твори. Досі неясно, коли саме він полишив Париж і поїхав на південь, але, на мою думку, цей момент припадає десь на червень-вересень 1971 року. Листи починають надходити рідше, а записники зводяться до переліків прочитаних книжок («Історія світу» Релі, «Мандри» Кабеси де Ваки). А ось облаштувавшися в заміському будинку, він наводить доволі детальне пояснення, як там опинився. Самі деталі прохідні, але лист оприявнює одну важливу річ: живучи у Франції, Феншо не приховував, що він письменник. Друзі знали про його творчість, тож якщо від когось він це і приховував, то лише від родини. Тут він справді схибив — це єдине місце у листах, де він розкрився. «Американці Дедмони, подружжя, з яким я познайомився в Парижі, — писав він, — наступного року не зможуть побувати у своєму заміському будинку (вони їдуть у Японію). Його вже кілька разів грабували, тож вони не хочуть, аби будинок стояв пусткою — й запропонували мені ним заопікуватися. Я не просто не платитиму ренти, а й зможу користуватися їхньою машиною й отримуватиму скромну зарплату (якщо економитиму, на життя вистачить). Мені пощастило. Вони сказали, що хай краще у домі рік сидітиму і писатиму я, ніж його винаймуть незнайомці». Це, може, дрібничка, але коли я дочитав до цього рядка, мені стало легше на душі. Феншо на мить втратив пильність, а раз це сталося один раз, то цілком могло повторитися.
Листи із заміського будинку перевершують решту його епістолярної спадщини як приклади красного письменства. Феншо відточив погляд, його словесний арсенал збагатився, а дистанція між побаченим і описаним мовби скоротилася, ці два акти стали майже тотожні, перетворилися на єдиний неподільний жест. Феншо інтригують ландшафти, й він раз у раз до них повертається, невпинно спостерігає, невпинно змальовує зміни. Його терплячість гідна поваги; і листи, й записники містять пронизливі приклади пейзажного письма, які анітрохи не поступаються вершинним зразкам жанру. Кам’яницю, в якій він жив (зі стінами понад пів метра завтовшки), збудували під час революції: по один бік тягнувся виноградничок, по інший — луки, де паслися вівці; за домом ліс (сороки, граки, дикі вепри), а попереду, через дорогу, — круча, що вела до села (населення: 40 осіб). Серед хащів на тій же кручі ховається поруйнована капличка, що належала колись тамплієрам. Дрік, чебрець, дуби падуболисті, червона земля, біла глина, містраль: Феншо живе серед них більше року, й поволі вони його змінюють, змушують глибше пускати корені в собі. Я не люблю говорити про релігійний чи містичний досвід (це для мене порожній звук), але все свідчить про те, що цілий цей час Феншо провів на самоті, майже ні з ким не бачачись, ледве відкриваючи рота. Ощадність такого життя його дисциплінувала. Самотність стала проходом до себе, інструментом пізнання. Він був іще доволі юний, але, на мою думку, саме цей період позначає початок його письменницької зрілості. Відтоді його твори вже не перспективні, а довершені, виважені, безпомильно впізнавані. Починаючи з довгого поетичного циклу, написаного у заміському будинку («Основа основ»), й далі до п’єс і «Небувалії» (написаних уже у Нью-Йорку) Феншо у розквіті. Є спокуса шукати у них сліди безумства, яке врешті повернуло його проти себе самого — але тексти нічого такого не викривають. Феншо, безперечно, людина непересічна, але хай з якого боку поглянь, цілком розважлива. Повертаючись до Америки восени 1972 року, він, здається, цілком над собою владний.
Перші відповіді надійшли від гарвардських знайомих Феншо. Слово «біографія», здається, відкривало переді мною всі двері, і з більшістю людей вдалося домовитися про зустріч. Я познайомився з його сусідом з першого курсу; з кількома його друзями; з двома-трьома студентками з жіночого Редкліффського коледжу, з якими він зустрічався. Ось тільки нічого з того не вийшло. З усіх, із ким я зустрівся, тільки один сказав щось цікаве. Йдеться про Пола Шіффа — це його батько влаштував Феншо на судно. Шіфф став педіатром у окрузі Вестчестер, і ми проговорили у його кабінеті допізна. Була в ньому симпатична мені щирість (невисокий, але завзятий чоловік із м’яким лунким голосом, спокійними очима і волоссям, що вже почало рідшати). Говорив він відкрито, підштовхувати не доводилося. Феншо був важливою постаттю у його житті, й він добре пам’ятав їхню дружбу.