Що далі я заходив, то більше звужувалися можливості. Може, це й на краще, не знаю. Єдине, що я знав напевно: з кожною поразкою мені лишається на один напрям пошуків менше. Минали місяці, більше місяців, ніж мені хотілося б визнати. Лютий і березень я присвятив пошукам Квінна, приватного детектива, який працював на Софію. Як не дивно, я не знайшов його й сліду. Здається, він кинув цей бізнес — ані в Нью-Йорку не працював, ані ніде інде. Певний час я переглядав повідомлення про нерозпізнані тіла, опитував працівників міських моргів і шукав його родину — і все марно. Я навіть був готовий винайняти іншого приватного детектива, щоб його знайти, але вирішив цього не робити. Досить із мене одного зниклого, вирішив я, поступово зуживаючи всі можливості, які мені лишалися. У середині квітня лишився останній шанс. Я почекав ще кілька днів у надії, що пощастить, але нічого не сталося. Вранці 21-го числа я нарешті зайшов у туристичну агенцію й купив квиток до Парижа.
Вилетіти я мусив у п’ятницю. У вівторок ми з Софією пішли купувати магнітофон. Одна з її молодших сестер збиралася переїхати у Нью-Йорк, і ми вирішили подарувати їй наш старий магнітофон. Ми вже кілька місяців хотіли його замінити, а тепер нарешті з’явився привід пошукати новий. Отже, у вівторок ми поїхали в центр, купили магнітофон і потягли на таксі додому. Ми поставили прилад туди ж, де стояв старий, а старий поклали у нову коробку. Добре вигадали, — подумали ми. Карен мала приїхати у травні, тож тим часом магнітофон треба десь тримати. Отоді і виникла проблема.
У нас, як і в більшості нью-йоркських квартир, простір для зберігання мотлоху обмежений — і, здається, вичерпався. Остання надія лишалася на комірчину у спальні, але підлогу там і так укривав шар ящиків — три вглиб, два заввишки, чотири по діагоналі — а на полицях місця не лишалося. У ящиках лежали речі Феншо (одяг, книжки, різний дріб’язок), відколи ми в’їхали. Ані Софія, ані я не вигадали, що з ними робити, коли вона збирала речі на старій квартирі. Ми не хотіли, щоб у новому житті нас оточували нагадування про Феншо, проте водночас і викинути їх наче неправильно. Коробки в комірчині — це компромісне рішення, і ми врешті навіть перестали їх помічати. Вони стали частиною домашнього ландшафту, як зламана паркетина під килимком у вітальні, як тріщина у стіні над ліжком, невидима у плині повсякдення. А тепер, коли Софія прочинила двері комірчини й зазирнула всередину, гумор у неї раптом змінився.
— Досить, — сказала вона, присідаючи перед комірчиною. Вона згребла одяг, який ми скидали на коробки, й заклацала вішаками, роздратовано розсовуючи те, що висіло. Цей раптовий спалах гніву, здається, був скерований радше проти неї самої, ніж проти мене.
— Чого досить? — Я стояв по інший бік ліжка й дивився їй у спину.
— Цього всього, — сказала вона, жбурляючи коробки навсібіч. — Досить із мене Феншо, досить його коробок.
— Що ти збираєшся з ними зробити? — Я сів на ліжко і став чекати на відповідь, але вона нічого не сказала. Я перепитав: — Що ти збираєшся з ними зробити, Софіє?
Коли вона обернулася до мене, я зрозумів, що вона ось-ось заплаче.
— Яка користь із комірчини, якщо ми нею навіть користатися не можемо? — Голос у неї тремтів, вона втрачала контроль. — Він же мертвий, так? А якщо він мертвий, то нащо нам увесь… увесь оцей… — вона жестикулювала, підбираючи слово, — мотлох? Ми ніби з трупом живемо.
— Якщо хочеш, я подзвоню в Армію порятунку, хай забирають, — сказав я.
— Дзвони негайно. Доки ми тут різного не наговорили.
— Подзвоню. Тільки давай спочатку відкриємо коробки і все переберемо.
— Ні. Я хочу, щоб усе забрали негайно.
— Одяг хай забирають, — сказав я. — А книжки я ще хочу потримати. Я збирався скласти список і перевірити, чи нема там нотаток на полях. Я за пів години впораюся.
Софія зиркнула на мене з недовірою.
— Ти що, правда нічого не розумієш? — спитала вона. А тоді встала, і з її очей таки покотилися сльози, дитячі, нестримні, вони стікали щоками, а вона їх наче й не помічала. — Я більше не можу до тебе пробитися. Ти просто не слухаєш, що я кажу.
— Я роблю все, що можу, Софіє.
— Неправда. Ти так думаєш, але це неправда. Невже ти не розумієш? Ти повертаєш його до життя.
— Я книжку пишу. Це просто книжка, та й усе. Якщо не ставитися до цього серйозно, то як же я її закінчу?
— Але ж це не все. Я знаю, я відчуваю. Якщо ти хочеш, щоб наша родина заціліла, він мусить бути мертвий. Невже ти не розумієш? Навіть якщо він живий, він мусить стати мертвий.