— Ти про що? Звичайно, він мертвий!
— Це ненадовго, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі.
— Але ж це ти мене підштовхнула. Це ти хотіла, щоб я написав книжку.
— Це було сто років тому, любий. Я так боюся тебе втратити. Я цього не переживу.
— Я вже закінчую, обіцяю. Ця подорож — останній крок.
— І що тоді?
— Побачимо. Не можу сказати, у що я влажу, доки не влізу.
— Оцього я й боюся.
— Поїхали зі мною.
— У Париж?
— У Париж. Ми можемо поїхати втрьох.
— Не варто, коли ми в такому стані. Їдь сам. Бодай повернешся лише в тому разі, якщо справді цього захочеш.
— Що значить «якщо»?
— Те і значить. «Якщо». «Якщо ти повернешся».
— Ти серйозно?
— Серйозно. Якщо так триватиме і далі, я тебе втрачу.
— Не говори такого, Софіє.
— Не можу не говорити. Ти, вважай, уже майже зник. Інколи мені здається, що ти розчиняєшся в мене на очах.
— Нісенітниці.
— Ти помиляєшся. Ми добігаємо кінця, милий, а ти цього навіть не помічаєш. Ти зникнеш, і я більше ніколи тебе не побачу.
8
У Парижі все чомусь видавалося мені масштабнішим. Небо було помітніше, ніж у Нью-Йорку, його примхи — разючіші. Воно постійно вабило погляд, і перші кілька днів я постійно за ним спостерігав — сидячи у своєму номері в готелі і вивчаючи хмари, я все чекав, наче ось-ось щось станеться. Наді мною котилися північні хмари, невпинно мінливі хмари мрії, збиралися у колосальні сірі гори, бризкали короткими дощами, розвіювалися, збиралися знову, закривали сонце, відбивали світло щоразу по-іншому. У паризького неба свої закони, незалежні від міста внизу. Будівлі солідні, заякорені в землі, незнищенні, а небо безмежне й аморфне, підвладне постійним потрясінням.
Перший тиждень мені здавалося, наче все стало з ніг на голову. Це місто Старого світу не мало нічого спільного із Нью-Йорком, із його повільними небесами й хаотичними вулицями, нудними хмарами й агресивними будівлями. Я опинився не в своїй тарілці і раптом засумнівався в собі. Я втрачав орієнтири, тож щонайменше щогодини мусив нагадувати собі, чому я тут.
Французька в мене була — ні туди, ні сюди. Словникового запасу вистачало, аби розуміти більшість почутого, але говорити було складно, траплялося, що слова не йшли, я не міг сказати навіть найпростіше. Була в цьому, напевно, якась втіха — відчути мову як набір звуків, опинитися на поверхні слів, де зникає значення — але водночас це виснажувало й замикало мене у своїх думках. Аби зрозуміти, що кажуть інші, я мусив мовчки перекладати репліку англійською, себто навіть коли все розумів, то лише через посередника: роботи вдвічі більше, результату вдвічі менше. Я не помічав ані нюансів, ані прихованих алюзій, ані підтекстів. У кінцевому підсумку, мабуть, не було б перебільшенням сказати, що я не помічав нічого.
Я все одно прямував уперед. На те, щоб почати розслідування, знадобилося кілька днів, проте варто було зав’язати перший контакт, наступні не забарилися. Прикростей, щоправда, не бракувало. Вишнєградський помер; мені не вдалося відшукати ліцеїстів, у яких Феншо викладав англійську; жінка, яка найняла Феншо у «Нью-Йорк Таймс», звільнилася ще кілька років тому. Цього слід було очікувати, але я сприйняв це як тяжкий удар, адже навіть найменша прогалина може виявитися фатальною. Ці білі плями нагадували, що хай би які успіхи я здобув деінде, завжди лишатимуться сумніви, а отже, роботу ніколи не буде завершено.
Я поговорив із Дедмондами, я поговорив із видавництвом мистецьких книжок, де Феншо працював, я поговорив із жінкою на ім’я Енн (як виявилося, таки його дівчиною), я поговорив із кінопродюсером.
— Що треба було, — сказав він мені англійською з російським акцентом, — те він і робив. Перекладав, готував саммері сценаріїв, трохи підпрацьовував привидом пера для моєї дружини. Кмітливий хлопака, але трохи не від світу цього. Дуже книжний, якщо розумієте, про що я. Я хотів, щоб він спробував себе в кіно — навіть запропонував оплатити йому уроки з фехтування й їзди верхи для картини, над якою ми працювали. Він гарненький, з того міг бути толк. Ось тільки він не зацікавився. Мовляв, у нього є справи важливіші. Щось штибу того. Та й байдуже. Та картина заробила мільйони, яке мені діло, хоче він грати — чи ні?
Можна було вивідати ще щось, але, сидячи у грандіозній квартирі продюсера на авеню Анрі-Мартен і чекаючи, коли він закінчить речення між телефонними дзвінками, я раптом збагнув, що далі можна й не слухати. Важило тільки одне питання, й на нього цей чоловік відповісти не міг. Якщо я лишуся і слухатиму далі, то почую ще деталі, ще непотрібні подробиці, ще зайві примітки. Я занадто довго вдавав, що пишу книжку, й поволі почав забувати, чому я тут. Досить, — сказав я собі у свідомому відлунні слів Софії, досить цього, а тоді встав і пішов.