Ніхто не стояв у мене над душею. Тут я не мусив надягати маску й дурити Софію, створюючи ілюзію зайнятості. Карнавал скінчився. Можна нарешті викинути свою книжку, якої не існує. Ті десять хвилин, що я йшов до свого готелю по той бік річки, я почувався щасливішим, ніж за багато місяців доти. Усе прояснилося і звелося до одним-однієї проблеми. Але щойно я визнав це, як зрозумів, яка ж паршива ситуація насправді. Я наближався до кінця, а Феншо так і не вистежив. Помилки, якої я шукав, так і не знайшлося. Не було ані підказок, ані доказів, ані сліду, яким я міг би піти. Феншо десь ховався і поховав ціле своє життя разом із собою. Доки він не схоче, щоб його знайшли, у мене немає жодних шансів.
Але я все одно простував далі, намагаючись сягнути кінця, самісінького кінця, сліпо поринав у останні інтерв’ю, не хотів здаватися, доки не переговорю з усіма. Я хотів подзвонити Софії. Якогось дня навіть дійшов на пошту й відстояв у черзі по міжнародні дзвінки, але дзвонити не став. Слова постійно мене зраджували, я запанікував від думки, що по телефону теж не впораюся. Та й що їй сказати? Натомість я надіслав листівку з фотографією Лорел і Гарді. На звороті написав: «А справжній шлюб завжди непоясненний. Поглянь на парочку по той бік. Це і є доказ, що все можливо, правда ж? Може, й нам час починати носити туфлі дербі. Не забудь принаймні прибрати у комірчині до мого повернення. Обіймай Бена».
З Енн Мішо я зустрівся наступного вечора, й вона аж стрепенулася, коли я ввійшов до кафе, де ми домовилися побачитися («Ле Руке», бульвар Сен-Жермен). Про Феншо вона нічого важливого не розповіла: хто кого поцілував, що сталося коли, хто що сказав, і таке інше. Все те саме. Згадаю тільки, що моя поява заскочила її зненацька, бо вона спершу прийняла мене за Феншо. На якусь частку секунди, так вона сказала, а тоді все розвіялося. Подібність відзначали й раніше, звісно, але ніхто ніколи не реагував так різко, так разюче. Мабуть, я теж виказав свої почуття, бо вона поквапцем перепросила (ніби зробила щось не те) і кілька разів поверталася до цього протягом тих двох-трьох годин, що ми провели разом — і один раз навіть заперечила свої раніші слова:
— Не знаю, про що я й думала. Ви геть на нього не схожі. Мабуть, це тому, що ви обидва — американці.
Мене наша подібність тривожила й мимоволі викликала відразу. Відбувалося щось монструозне, і я втратив контроль. Небо зсередини темніло, це точно; земля двигтіла. Мені було складно сидіти на місці і складно рухатися. Здається, я весь час забував, де перебуваю. Думки закінчуються там, де починається світ, — раз у раз повторював я собі. Але ж і наша самість теж криється у світі, — відповідав я, — а думки приходять звідти. Проблема полягала в тому, що я перестав розрізняти певні важливі речі. Це ніколи не може бути тим. Яблука — не помаранчі, персики — не сливи. Різницю відчуваєш язиком, а тоді все розумієш, мовби зсередини. Ось тільки для мене всі смаки зливалися. Я перестав відчувати голод, не міг змусити себе їсти.
А про Дедмонів можу розповісти ще менше. Феншо при всьому бажанні не зміг би знайти собі кращих доброчинців. З усіх, із ким я перезнайомився в Парижі, вони були найдобріші й найлюб’язніші. Вони запросили мене випити у їхній квартирі, я лишився на вечерю, й не встигли ми дійти до другого, як вони вже запрошували мене у свій будиночок у Варі, той самий, де жив Феншо, й то не на кілька днів — вони-бо туди не збираються до серпня. Це місце було важливе для Феншо та його творчості, — сказав містер Дедмон, — то й моя книжка, поза сумнівами, виграє, коли побачу все на власні очі. Я не знайшовся, що заперечити, і щойно слова згоди зірвалися з моїх вуст, як місіс Дедмон пішла телефоном домовлятися про мій приїзд своєю точною й вишуканою французькою.
У Парижі мене більше ніщо не затримувало, тож я сів на потяг наступного ж дня. Я сягнув кінця шляху, дороги на південь до забуття. Останні надії, які я ще плекав (примарна можливість, що Феншо повернувся до Франції, нелогічна думка, що він удруге знайшов прихисток там само), розвіялися, щойно я приїхав туди. Будинок стояв пусткою, ніде ані душі. Оглядаючи кімнати нагорі наступного дня, я натрапив на короткий вірш, який Феншо написав просто на стіні — але я його й так знав. Під ним стояла дата: 25 серпня 1972 року. Більше він сюди не повертався. Дурістю було на це сподіватися.