А тоді, приголомшений власною слабкодухістю й легкодумністю, я почав гатити у двері, як дитина, трясучись і плюючись, і сльози стояли у мене в очах.
— Ти краще йди, — сказав Феншо. — Немає причин із цим затягувати.
— А я не хочу йти, — сказав я. — Нам ще є про що поговорити.
— Ні, немає. Все скінчено. Забирай записник, повертайся у Нью-Йорк. Більше ні про що я тебе не прошу.
У ту мить я почувався таким стомленим, що ледве тримався на ногах. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Перед очима потемніло, я тримався, щоб не зомліти. Не пам’ятаю, що далі. Я опинився надворі, перед будинком, із парасолькою в одній руці й червоним записником у іншій. Дощ ущух, але повітря й досі було сире, я відчував у легенях вологу. Я провів поглядом червоні фари великої вантажівки, доки та не зникла з поля зору. Коли я підвів погляд, то зрозумів, що вже майже ніч. Я рушив геть від дому, механічно переставляючи ноги, нездатний зосередитися на тому, куди йду. Здається, кілька разів навіть упав. Пам’ятаю, в якусь мить стояв на перехресті й намагався піймати таксі, але ніхто не зупинявся. За кілька хвилин парасоля вислизнула мені з рук і впала в калюжу. Я не завдав собі клопоту її підняти.
Я дійшов до Південної станції одразу по сьомій. Потяг на Нью-Йорк відбув 15 хвилин тому, а наступний був аж о 20:30. Я сів на дерев’яну лавку й поклав на коліна червоний записник. Виходили останні пасажири, прибиральник повільно возив шваброю по мармуровій підлозі, я слухав, як у мене за спиною двоє чоловіків обговорюють «Ред Сокс». Я десять хвилин боровся зі спокусою, а потім нарешті розгорнув записник. Я читав, не відволікаючись, майже годину, гортаючи сторінки туди-сюди й намагаючись укласти в голові те, що написав Феншо. Я не кажу тут нічого про прочитане, бо майже нічого не зрозумів. Усі слова мені знайомі, але складені докупи якось дивно, ніби мета полягала в тому, щоб вони перекреслювали одне одного. Інакше я це описати не можу. Кожне наступне речення стирало попереднє, кожен абзац унеможливлював наступний. Тож дивно, що в цілому від записника лишається враження великої ясності думки. Феншо мовби знав, що його останній твір мусить зламати всі мої очікування. Це були слова людини, яка ні про що не жалкує. Він відповідав на питання питаннями, а отже, все лишалося відкритим, незавершеним, готовим до нового початку. Я втратив нитку оповіді вже після першого слова і пробирався наосліп, шпортаючись у пітьмі, засліплений написаною для мене книжкою. Та все ж, попри всю плутанину, було, здається, у книжці щось аж надто продумане, аж надто досконале, ніби, у кінцевому висліді, він насправді хотів лише поразки, ба більше, стати поразкою для самого себе. Але, можливо, я помиляюся. Я був не в тому стані, аби щось читати, тож не виключено, що мої судження викривлені. Я був там, я читав ті слова власними очима, й попри це, мені самому складно повірити в те, що кажу зараз.
Я вийшов на перон за кілька хвилин до прибуття потяга. Знову сипонув дощ, і я бачив власні видихи у повітрі, наче з рота вихоплювалися хмарки туману. Я виривав сторінки записника одну за одною, зминав у руці й кидав у смітник на пероні. Я дійшов до останньої сторінки саме в ту мить, коли під’їхав потяг.
(1984)