Панікувати Квіннові не хотілося. Щоб заспокоїтися, він спробував уявити найгірший сценарій. Уявить він найгірше — ану ж бо воно виявиться не таке вже й страшне? Ось як він усе розклав. По-перше: Стіллман і справді замислив щось проти Пітера. Відповідь: вони від початку цього чекали. По-друге: Стіллман знає, що за ним стежать, знає, що його маршрути записують, і знає, що його послання розшифрують. Відповідь: це не міняє найважливішого факту — що Пітера треба захищати. По-третє: Стіллман значно небезпечніший, ніж можна було припустити доти. Відповідь: це не значить, що йому все зійде з рук.
Квіннові стало трошки легше, тільки букви його й далі жахали. Цей план був такий химерний, такий хитрий у своїх манівцях, що не хотілося його прийняти. А тоді, мов за командою, нахлинули сумніви, затопили голову насмішкуватими наспівними голосами. Це він усе собі понавигадував. Ніякі це не букви.
Він їх побачив лише тому, що хотів побачити. Навіть якщо діаграми справді складаються у букви, то це просто випадковість. Нічого такого Стіллман не мав на думці. Це все випадковість, вибрики його мозку.
Він вирішив лягти спати, але спав неспокійно, прокидався, зо пів години навіть пописав у червоному записнику, ліг знову. Остання думка, перш ніж він зіслизнув у сон, була така: в нього, найімовірніше, є ще два дні, доки Стіллман завершить своє послання. Лишалося дві букви — «E» і «L». Квінн поринув у сум’яття. Він опинився в уривчастій небувалії, світі речей, на які не було слів, і слів, які не відсилали до речей. А тоді, востаннє виборсуючись із дрімоти, він нагадав собі, що «Ель» — давньогебрейське ім’я Бога.
Уві сні, який він згодом забув, Квінн переривав гору сміття на звалищі у містечку, де виріс.
9
Перша зустріч зі Стіллманом відбулася у Ріверсайд-парку. Була субота, час по обіді, навколо велосипедисти, люди з собаками, діти. Стіллман сидів сам на лавочці, дивлячись у простір і примостивши на колінах червоного записничка. Повсюди було світло, колосальне світло, воно, здається, сочилося від кожного предмета, за який чіплявся погляд, а над головами вітерець колисав гілля, зі співчутливим шепотом трусив листя, і цей звук здіймався й опадав, як подих припливу.
Квінн ретельно розпланував свої дії. Вдаючи, наче й не помічає Стіллмана, він сів на лавочку біля нього, склав руки на грудях і втупився у простір у тому ж напрямку, що й старий. Обоє мовчали. Пізніше Квінн підрахував, що це тривало хвилин 15–20. А тоді він без попередження повернув голову до старого і прицільно втупився в нього, вперто прикипівши поглядом до поораного зморшками профілю. Квінн вклав усі свої сили у погляд, ніби міг пропалити діру у Стіллмановому черепі. Це тривало ще п’ять хвилин.
Нарешті Стіллман і собі повернувся до нього і сказав несподівано делікатним тоном:
— Перепрошую, але в мене не буде можливості з вами поспілкуватися.
— Я нічого й не казав, — сказав Квінн.
— І то правда, але, зрозумійте, я не маю звички розмовляти з незнайомцями.
— Повторюся, я нічого не казав.
— Так, я вас і вперше почув. А вам не цікаво, чому так?
— Боюся, що ні.
— Добре сказано. Бачу, ви — людина розважлива.
Квінн стенув плечима, відмовляючись відповідати. Тепер ціла його постава випромінювала байдужість.
Стіллман осяйно посміхнувся, нахилився до Квінна і по-змовницьки сказав:
— Думаю, ми знайдемо спільну мову.
— Це ми ще побачимо, — сказав Квінн після довгої паузи.
Стіллман розсміявся, видавши коротке гучне «х-ха», і продовжив:
— По суті, не те щоб я недолюблював незнайомців. Просто волію не розмовляти з тими, хто не представився. Щоб почати, потрібне ім’я.
— Але щойно людина представиться, вона перестає бути незнайомцем.
— Точно. От тому я й не розмовляю з незнайомцями.
Квінн підготувався до такого повороту і знав, що відповісти. Він не піймається. Раз, строго кажучи, він зараз Пол Остер, то приховувати треба саме це ім’я. А все інше, навіть правда, буде вигадкою, маскою, за якою можна сховатися і перебути в безпеці.
— У такому разі, — сказав він, — радо піду вам назустріч. Мене звати Квінн.
— Он воно що, — задумливо протягнув Стіллман і покивав. — Квінн.
— Так, Квінн. К-В-І-Н-Н.