— І в чому ж полягає ваша робота?
— Робота в мене дуже проста. Я прибув до Нью-Йорка, бо це — найсумніше, найнікчемніше з міст. Повсюди розпад, занепад, куди не кинеш оком. Досить розплющити очі, і все побачите. Зламані люди, зламані речі, зламані думки. Ціле це місто — одне суцільне звалище. Це щонайкраще пасує до мого завдання. Вулиці для мене — нескінченне джерело матеріалу, невичерпний склад брухту. Я щодня прогулююсь із сумкою і збираю предмети, варті дослідження. Накопичив уже сотні експонатів, від надщерблених до розтрощених, від погнутих до розчавлених, від розкришених до зіпсутих.
— І що ви з ними робите?
— Даю імена.
— Імена?
— Я вигадую нові слова, які відповідатимуть цим речам.
— А, он воно що. Але як ви їх вибираєте? Як ви знаєте, що знайшли правильне слово?
— Я ніколи не помиляюся. Це — ознака генія.
— А можете навести приклад?
— Моїх слів?
— Так.
— Перепрошую, це неможливо. Зрозумійте, це — моя таємниця. От видам книжку, тоді ви й решта світу про все дізнаєтеся. Але поки що все мушу тримати в собі.
— Засекречена інформація.
— Точно, зовсім таємно.
— Вибачте.
— Та ви не засмучуйтеся, я вже скоро доведу свої знахідки до ладу. Й тоді почнуться великі речі. Це буде найважливіша подія в історії людства.
Друга зустріч відбулася трохи по дев’ятій наступного ранку. Була неділя, Стіллман вийшов із готелю на годину пізніше, ніж зазвичай. Пройшов два квартали до кафе «Мейвлавер», де зазвичай снідав, і сів за столик у глибині зали. Квінн набрався зухвальства, зайшов за старим і сів за той же столик, просто навпроти нього. Кілька хвилин Стіллман, здається, навіть не помічав його присутності. Тоді, піднявши погляд від меню, неуважно оглянув Квіннове обличчя. Судячи з усього, свого вчорашнього співрозмовника він не впізнав.
— Я вас знаю? — спитав він.
— Це навряд чи, — сказав Квінн. — Мене звати Генрі Дарк.
— О, — Стіллман кивнув. — А ви зразу до суті. Мені подобається.
— Без сорома казка.
— Казка? І що ж то за казка?
— Про солом’яного бичка, звичайно.
— О, так. Про солом’яного бичка. Звичайно. — Стіллман придивився до Квіннового обличчя, цього разу уважніше, але і з певною долею розгубленості. — Перепрошую, забув, як вас звати. Пам’ятаю, ви не так давно називали своє ім’я, але все вже забулося.
— Генрі Дарк, — сказав Квінн.
— Точно. Так, тепер згадав. Генрі Дарк. — Стіллман на мить зупинився і труснув головою. — На жаль, це неможливо, сер.
— Чому ні?
— Бо немає ніякого Генрі Дарка.
— Може, я не той Генрі Дарк. Не той, якого не існує.