— І йому вдалося.
— Звичайно, вдалося, на те Колумб і геній. Він шукав рай, а відкрив Новий світ. Але ще не пізно перетворити його на рай.
— Точно.
— Визнаю, поки що мені не все вдавалося, але надія помирає останньою. Американці так ніколи й не втратили бажання відкривати нові світи. Пам’ятаєте, що сталося у 1969 році?
— Я багато чого пам’ятаю, про що ви?
— Людина ступила на місяць. Ви тільки уявіть, зацний пане. Людина ступила на місяць!
— Так, це пам’ятаю. За словами президента, це була найвеличніша подія з часів сотворіння світу.
— І він мав рацію. Це — єдина розумна теза, яку він сказав. І як, на вашу думку, виглядає місяць?
— Поняття не маю.
— Ну ж бо, ви подумайте.
— Так, тепер розумію, про що ви.
— Подібність, звісно, не повна. Але водночас не можна заперечити, що на певних фазах, особливо ясної ночі, місяць таки дуже схожий на яйце.
— Так, дуже.
У ту мить з’явилася офіціантка й поставила перед Стіллманом його сніданок. Старий із насолодою втупився в їжу. Церемонно піднявши виделку правою рукою, він надбив шкаралупку звареного на м’яко яйця і сказав:
— Як бачите, пане, я в усьому йду до кінця.
Третя зустріч відбулася того ж дня. Сонце перевалило на вечірній пруг, світло стелилося цеглою й листям, як серпанок, тіні довшали. Стіллман знову звернув у Ріверсайд-парк, цього разу тримаючись краю, й сів відпочити на пагорбі на рівні 84-ї вулиці, знаному як Томів горб. Улітку 1843 і 1844 року Едгар Аллан По провів на цьому ж місці не одну годину, вдивляючись у Гудзон. Квінн це знав, бо змалку вишукував такі деталі. Він і сам там частенько сидів.
Тепер він майже не боявся робити те, що мусив. Він обійшов пагорб разів зо три, але Стіллманової уваги не привернув. Тоді сів поруч зі старим і привітався. На його подив, Стіллман його не впізнав. Квінн представився вже втретє, і щоразу — ншим іменем. Він не міг вирішити, добрий це знак чи поганий.
Якщо Стіллман прикидається, то такого актора ще світ не бачив. Квіннові щоразу вдавалося заскочити його зненацька, але Стіллман навіть бровою не вів. А з іншого боку, якщо Стіллман і справді його не впізнає, то що це значить? Невже можна бути настільки байдужим до того, що бачиш просто в себе перед носом?
Старий спитав, хто він.
— Мене звати Пітер Стіллман, — сказав Квінн.
— Це моє ім’я, — відповів Стіллман. — Я — Пітер Стіллман.
— А я — інший Пітер Стіллман, — сказав Квінн.
— О, то ви про мого сина. Так, можливо. Ви виглядаєте точнісінько як він. Тільки, звичайно, Пітер білявий, а ви — темний. Не темний як Генрі Дарк, а темноволосий. Але ж люди змінюються. В одну мить ми такі, в іншу — інші.
— Точно.
— Я про тебе, Пітере, багато думав. Я часто думав: «Цікаво, що там поробляє Пітер».
— Мені вже значно краще, спасибі.
— Радий чути. Хтось мені колись сказав, що ти помер. Я дуже засмутився.
— Ні, я повністю одужав.
— Бачу. Живий-здоровий. І говориш добре.
— Тепер мені доступні всі слова. Навіть ті, з якими має клопіт більшість. Я все можу сказати.
— Я тобою пишаюся, Пітере.
— Це все завдяки тобі.
— Діти — квіти життя, я це завжди казав. Найбільше благословення.
— Не сумніваюся.
— Ну, а в мене день на день не випадає. У погані дні думаю про хороші. Пам’ять — велике благословення, Пітере. А ще — смерть.
— Безсумнівно.
— Звичайно, треба жити тут і зараз. Наприклад, ось я зараз у Нью-Йорку. А завтра, може, буду деінде. Я, бач-но, багато мандрую. Одна нога тут, друга там. Така в мене робота.
— Мабуть, це стимулює.
— Так, стимулює. У мене весь час голова гуде.
— Радий це чути.
— Але й тягар років нелегкий, це правда. Все одно, багато є підстав для вдячності. З плином часу ми старіємо, але час же дарує нам ночі і дні. А коли помираємо, то завжди знаходиться хтось, хто займе наше місце.
— Ми всі старіємо.
— Можливо, у тебе теж буде син, опора на старості.
— Якби ж то.
— Тоді тобі пощастить так само, як мені. Не забувай, Пітере, діти — квіти життя.
— Не забуду.
— І не забувай, що не можна класти всі яйця в один кошик. І, раз уже мова про це, курчат восени лічать.
— Так, я намагаюся ставитися до життя по-філософськи.
— І останнє: якщо в глибині душі розумієш, що якась теза неправдива, то не кажи цього.
— Не буду.
— Брехати погано. Від цього жалкуєш, що взагалі на світ народився. А не народитися — це прокляття: тебе прирікають жити поза часом. Коли живеш поза часом, то немає ні днів, ні ночей. Навіть на смерть надії нема.