Він погортав телефонний довідник у пошуках детективного агентства Остера, але такого на жовтих сторінках не було. Ім’я знайшлося на білих сторінках — такий собі Пол Остер живе на Мангеттені, на Ріверсайд-драйв, неподалік від Квінна. Про детективне агентство згадки не було, але це ще нічого не значить. Може, в Остера стільки роботи, що йому вже не треба рекламувати свої послуги. Квінн узяв слухавку й наготувався набрати номер, але передумав. Це надто важлива розмова, не телефонна. Не можна наражатися на ризик, що від нього просто відмахнуться. Раз бюро в Остера нема, значить, працює з дому. Квінн до нього поїде й поговорить віч-на-віч.
Дощ припинився, але небо й далі було сіре, лише на заході Квінн розгледів стовп світла, що сочився між хмар. Йдучи по Ріверсайд-драйв, він усвідомив, що вже не переслідує Стіллмана. Почувався він так, ніби втратив частку себе. Протягом двох тижнів невидима нитка прив’язувала його до цього старого. Хай би що зробив Стіллман, він робив те саме; куди Стіллман, туди й він. Тіло ще не звикло до новонабутої свободи, тож перші кілька кварталів він пройшов у темпі старого, що ледве переставляє ноги. Чари, що над ним тяжіли, розвіялися, але тіло цього ще не усвідомило.
Остер жив посеред довгого кварталу, що тягнувся від 116-ї до 119-ї вулиці, трошки південніше Ріверсайдської церкви й мавзолею Ґранта. Будинок був доглянутий, із відполірованими клямками й чистими вікнами, від нього віяло суворою буржуазністю, що в ту мить Квіннові дуже імпонувала. Остерова квартира була на одинадцятому поверсі, тож Квінн подзвонив і почав чекати, коли з переговорного пристрою долине голос. Але двері задзижчали й пропустили його без зайвих розмов. Квінн штовхнув двері, зайшов у фоє й піднявся ліфтом на одинадцятий поверх.
Двері квартири відчинив чоловік, високий, смаглявий, років тридцяти п’яти, у м’ятому одязі, із дводенною щетиною. Між великим, вказівним і середнім пальцем правої руки він затис чорнильну ручку без ковпачка. Він, здається, здивувався, побачивши перед собою незнайомця.
— Слухаю, — розгублено сказав він.
Квінн заговорив найгречнішим тоном, на який тільки спромігся.
— Ви чекали на когось іншого?
— Власне кажучи, на дружину, тому й пропустив вас без питань.
— Перепрошую, що потурбував, — вибачився Квінн. — Я шукаю Пола Остера.
— Я Пол Остер, — сказав чоловік.
— Можна з вами поговорити? Справа важлива.
— Скажіть спершу, чого це стосується.
— Я й сам не знаю. — Квінн відкрито поглянув на Остера. — Все дуже заплутано. Дуже, дуже заплутано.
— А ім’я у вас є?
— Перепрошую, є, звичайно. Квінн.
— Квінн і?
— Деніел Квінн.
Здається, ім’я Остерові знайоме, бо він на мить замовк, ніби поринув у спогади.
— Квінн… — пробурмотів він собі під ніс. — Десь я це ім’я вже чув.
Він знову замовк, ще старанніше намагаючись згадати.
— А ви, бува, не поет?
— Раніше пописував вірші, — сказав Квінн, — але вже давно не пишу.
— У вас же книжка вийшла кілька років тому, правда? «Незакінчена справа» чи якось так? Маленька така, у блакитній обкладинці?
— Так, це я.
— Мені дуже сподобалося. Я все сподівався ще вас почитати. Я, власне, навіть розпитував, чи з вами чогось не сталося.
— Та ні, я досі тут. Більш-менш.
Остер ширше прочинив двері й жестом запросив Квінна в квартиру. Всередині виявилося доволі мило: квартира дивної форми, з кількома довгими коридорами, заставленими книжками. На стінах висіли полотна невідомих Квіннові художників, а на підлозі валялося кілька дитячих іграшок — червона вантажівка, бурий ведмедик, зелене чудовисько з космосу. Остер провів його до вітальні, всадив на вичовгане м’яке крісло, а сам пішов на кухню по пиво. Повернувшись із двома пляшками, він поставив їх на дерев’яний ящик, що правив за журнальний столик, і всівся на диван навпроти Квінна.
— То ви хочете поговорити про якесь літературне питання? — порушив мовчанку Остер.
— Ні, якби ж то. Це взагалі не стосується літератури.
— То про що ж?
Квінн спинися, обвів кімнату невидющими очима і спробував почати.
— Мені здається, це все жахливе непорозуміння. Я шукаю Пола Остера, приватного детектива.
— Кого-кого?
Остер розсміявся, і від цього сміху всі Квіннові ілюзії розлетілися на друзки. Він зрозумів, що верзе дурниці. Він би ще вождя Сидячого Бика спитав — ефект був би той же.