— Приватного детектива, — тихо повторив він.
— Боюся, ви не до того Пола Остера прийшли.
— У телефонній книзі інших немає.
— Може, й так, тільки я не детектив.
— То хто ж ви? Чим займаєтеся?
— Письменник я.
— Письменник? — Квінн вимовив це слово, як вирок.
— Вибачте, такий от у мене фах.
— Якщо це правда, то все пропало. Це все — якесь жахіття.
— Я поняття не маю, про що ви.
І Квінн йому про все розповів. Він почав спочатку і крок за кроком описав усі події. Відколи він дізнався про зникнення Стіллмана, у ньому наростала напруга, що прорвалася тепер потоком слів. Розповів про дзвінки Полу Остеру, як він невідь чому погодився взятися за справу, про зустріч із Пітером Стіллманом, розмову з Вірджинією Стіллман, книжку Стіллмана-старшого, як зустрів Стіллмана на Центральному вокзалі, як той блукав, про сумку і зламані предмети, про тривожні мапи, що складалися в літери абетки, про розмови зі Стіллманом і зникнення старого з готелю. Дійшовши до кінця, він спитав:
— Ви думаєте, що я ненормальний?
— Ні, — сказав Остер, уважно вислухавши Квіннів монолог. — На вашому місці я, напевно, вчинив би так само.
Ці слова подарували Квіннові величезну полегшу, ніби він нарешті розділив із кимось свій тягар. Йому хотілося обійняти Остера й назвати його другом.
— Розумієте, — сказав Квінн, — я ж нічого не вигадую. У мене навіть докази є.
Він вийняв із гаманця чек на п’ятсот доларів, який Вірджинія Стіллман виписала йому два тижні тому, й передав Полові Остеру.
— От бачите, чек виписано на ваше ім’я.
Остер уважно оглянув чек і кивнув:
— Чек виглядає цілком нормально.
— Він ваш, — сказав Квінн, — хай буде у вас.
— Я не можу його прийняти.
— А мені з нього яка користь? — Квінн оглянув квартиру і зробив непевний жест. — Книжок собі докупіть. Чи іграшок дитині.
— Але ж це ви заробили ці гроші. Хай будуть у вас. — Остер на мить змовк. — Я ось що для вас зроблю. Раз чек виписаний на моє ім’я, я зніму вам гроші. Я піду з ним у банк завтра вранці, покладу кошти на свій рахунок і віддам вам гроші.
Квінн нічого не сказав.
— Гаразд? — уточнив Остер. — Домовилися?
— Гаразд, — нарешті сказав Квінн. — Побачимо, що станеться.
Остер поклав чек на кавовий столик, ніби показуючи, що цю справу завершено, а тоді відхилився на дивані й поглянув Квіннові у вічі:
— Але є й важливіше питання, ніж чек. Чому моє ім’я замішане у такій справі? Цього я геть не розумію.
— Можливо, у вас були проблеми з телефоном? Бувають неполадки на лінії. Навіть коли номер набирають правильно, тебе випадково з’єднують із кимось іншим.
— Так, у мене таке траплялося. Але навіть якщо в мене телефон зламався, це нічого не пояснює. Чи то пак, це пояснює, чому додзвонилися вам, але не чому хотіли подзвонити мені.
— Можливо, ви з ними знайомі?
— Я про Стіллманів уперше чую.
— Можливо, хтось хотів вас розіграти.
— Серед моїх знайомих таких немає.
— Ніколи не можна знати напевно.
— Але ж це не жарт. Це — справжня справа зі справжніми людьми.
— Так, — погодився Квінн після тривалої мовчанки. — Я знаю.
На тім теми для розмови вичерпалися. Далі були тільки розхристані думки чоловіків, які нічого гаразд не розуміли. Квінн бачив, що час іти. Він пробув у Остера майже годину, надходив час дзвонити Вірджинії Стіллман. Але рушати не хотілося. Крісло було зручне, від пива він трохи сп’янів. Остер — перша розважлива людина, з якою він говорив за останній час. Він знайомий із давніми творами Квінна й навіть ними захоплювався, хотів прочитати ще щось. Попри інші обставини, Квінна це мимоволі потішило.
Певний час вони посиділи мовчки. Нарешті Остер злегка стенув плечима, мовби вказуючи, що вони зайшли у глухий кут, а тоді встав і сказав:
— Я саме збирався готувати собі обід. Мені нескладно зготувати на двох.
Квінн завагався. Остер мовби прочитав його думки і зрозумів, чого йому хочеться найбільше — поїсти, знайти привід іще тут затриматися.
— Мені справді час іти, — сказав він. — Але так, спасибі. Якщо я трохи під’їм, гірше нікому не стане.
— Ви не заперечуєте проти омлету з шинкою?
— Ні, не заперечую.
Остер пішов куховарити. Квінн радо запропонував би допомогу, але не міг зрушити з місця. Тіло обважніло як камінь. За браком інших ідей він заплющив очі. У минулому йому, бувало, ставало спокійніше, коли цілий світ отак зникав. Але цього разу він не спостеріг у власній голові нічого цікавого. Думки пробуксовували. А тоді з темряви почав долинати наспів, ідіотський приспів, що весь час повторював: