— Але ви досі не пояснили, чому Дон Кіхот зрікся свого безжурного життя і вліз у таку масштабну витівку.
— А це найцікавіше. На мою думку, Дон Кіхот провадив експеримент. Він хотів перевірити, наскільки довірливі люди навколо. Цікаво, чи можна вийти на люди й цілковито впевнено верзти відверту брехню й нісенітниці? Казати, що млини — це лицарі, тазик цирульника — шолом, а маріонетки — справжні люди? Чи можна переконати інших погодитися з ним, навіть коли вони йому не вірять? Іншими словами, чи люди готові терпіти маячню, якщо вона їх розважає? Відповідь очевидна, правда ж? Готові. І доказ тому — що ми досі читаємо книжки. Вони нас розважають. Саме цього всі й хочуть від книжки: розважитися.
Остер відхилився на дивані, посміхнувся з іронічною втіхою і закурив. Він явно насолоджувався собою, хоча природа його насолоди лишалася Квіннові незрозуміла. Його оповивав такий собі безгучний сміх, мовби він недорозповів анекдот: це були безпредметні веселощі. Квінн уже хотів був щось сказати про Остерову теорію, але нагоди не випало. Щойно він відкрив рота, щоб заговорити, як брязнули ключі, двері прочинилися, а тоді гучно закрилися, й до них долинули голоси. Остер, зачувши ці звуки, пожвавішав. Він встав, перепросив Квінна й швидко рушив до дверей.
У коридорі пролунав сміх, спершу жіночий, потім дитячий — високий і ще вищий, як шрапнельне стакато — а тоді басистий регіт Остера. Дитина сказала:
— Татку, дивися, що я знайшов!
Жінка пояснила, що вони знайшли це на вулиці: чом би й ні, що тут не так. За мить Квінн почув, що дитина мчить коридором у напрямку до нього. Дитина влетіла у вітальню і, забачивши Квінна, завмерла. Це був білявий хлопчик років п’яти-шести.
— Добридень, — сказав Квінн.
Хлопчик одразу засоромився і тихо привітався. У лівій руці він тримав якийсь червоний предмет, який Квінн не розпізнав, тож спитав у малого, що це.
— Йо-йо, — пояснив той і простягнув йому на витягнутій долоні. — На вулиці знайшов.
— Воно працює?
Хлопчик награно стенув плечима.
— А я знаю? Сірі не вдалося його запустити, а я зовсім не знаю, як.
Квінн попросив спробувати, тож хлопчик підійшов і вклав йо‑йо йому в руку. Розглядаючи іграшку, він чув, як дитина дихає поруч, не зводячи з нього погляду. Йо-йо було пластмасове, схоже на ті, якими він грався багато років тому, але складніше — артефакт космічної доби. Квінн натягнув кільце на кінці мотузка на середній палець, встав і спробував запустити іграшку. Йо-йо видало лункий посвист, опускаючись, а всередині спалахнули іскри. У хлопчика аж подих перехопило, але потім іграшка повисла на мотузку.
— Один славетний філософ, — пробурмотів Квінн, — якось сказав, що шлях униз і шлях угору — це один і той же шлях.
— Але підняти його ви не можете, — сказав хлопчик. — Тільки опустити.
— Треба спробувати ще.
Квінн саме змотував мотузок для наступної спроби, коли до кімнати увійшов Остер із дружиною. Піднявши погляд, першою він побачив жінку. І в ту коротку мить збагнув, що буде клопіт. Висока струнка блондинка осяйної вроди, вона пашіла енергією і втіхою, від якої все навколо мовби розчинялося. Для Квінна це було занадто. Остер мовби знущався, показуючи все те, що сам він втратив — і він відповів заздрістю, люттю й пекучими жалощами до себе. Він би теж не проти, щоб у нього була така дружина і дитина, а ще днями сидіти й верзти нісенітниці про старі книжки, а навколо щоб були йо‑йо, омлети з шинкою й чорнильні ручки. Тільки б звідси вирватися…
Остер побачив у нього в руках йо‑йо і сказав:
— То ви вже познайомилися? Деніеле, — сказав він хлопчику, — це Деніел. — А тоді, з тією ж іронічною посмішечкою, Квіннові: — Деніеле, це Деніел.
Хлопчик гучно розсміявся і сказав: