хрусь-чавк ряв. Красиво ж, правда? Я весь час вигадую слова. Нічого не можу зі собою вдіяти. Вони самі зриваються з вуст. Їх не можна перекласти. Питають і питають. А користі жодної. Але вам я розповім. Я не хочу вас засмучувати, пане Остере. У вас дуже добре обличчя. Ви мені нагадуєте такого-сякого чи буркуна, чи то того, чи то того. А ваші очі дивляться на мене. Так, так. Я бачу. Це дуже добре. Спасибі. І тому я вам розповім. Тільки не питайте, будь ласка. Вам цікаво про все інше. Можна сказати, про батька. Про жахливого батька, який стільки всього заподіяв маленькому Пітерові. Будьте спокійні. Його забрали в темне місце. Його зам- кнули й там лишили. Ха-ха-ха. Перепрошую. Інколи я такий жартун. Тринадцять років, — кажуть. Це, може, й довго. Але я про час нічого не знаю. Я щодня як новенький. Я народжуюся, коли прокидаюся вранці, я старію протягом дня, а вночі, коли лягаю спати, помираю. Це — не моя вина. Сьогодні я молодець. Сьогодні я такий молодець, як ніколи. Батька не було тринадцять років. Його також звати Пітер Стіллман. Дивно ж? Людини дві, а ім’я одне. Я не знаю, як його звати насправді. Але я не думаю, що він — це я. Ми обидва Пітери Стіллмани. Але Пітер Стіллман — не моє справжнє ім’я. Тож, можливо, я ніякий не Пітер Стіллман. Тринадцять років, — кажу. Чи кажуть. Байдуже. Я на часі не розбираюся. Але ось що вони мені кажуть. Завтра тринадцять років закінчуються. Це погано. Вони кажуть, що не погано, але погано. Я мусив про все забути. Але час від часу згадую, хай би що я казав. Він прийде. Я хочу сказати, батько прийде. І спробує мене вбити. Спасибі. Але я цього не хочу. Ні, ні. Вже не хочу. Тепер Пітер живе. Так. З головою у нього негаразд, але він живе. А це — вже щось, правда ж? Долар можете поставити об заклад. Ха-ха-ха. Тепер я здебільшого поет. Я щодня сідаю у себе в кімнаті і пишу ще вірш. Я сам вигадую всі слова, як коли жив у темряві. Так я починаю згадувати, вдавати, що я знову в темряві. Я — єдиний, хто знає, що значать ці слова. Їх не можна перекласти. Завдяки цим віршам я уславлюся. Попаду в десятку. Я, я, я. Прегарні вірші. Такі гарні, що світ заплаче. Потім, може, зроблю ще щось. Після того, як закінчу з віршами. Рано чи пізно слова в мене закінчаться, бачте-но. У кожного з нас є обмежена кількість слів. І що тоді зі мною буде? Потім, мабуть, хочу стати пожежником. А потім — лікарем. Байдуже. А наприкінці я хочу пройти на висоті по канату. Коли стану геть старий і навчуся ходити, як інші люди. Тоді я станцюю на канаті, люди будуть вражені. Навіть малі діти. От що я хочу. Танцювати на канаті, доки не помру. Та байдуже. Це нічого не міняє. Для мене. Як ви бачите, я — чоловік заможний. Мені хвилюватися ні про що. Ні, ні. Про це хвилюватися нема підстав. Можете останній долар поставити на кін. Батько був заможний, і коли його замкнули у темряві, малюк Пітер отримав усі його гроші. Ха-ха-ха. Вибачте, що сміюся. Я інколи такий жартун. Я — останній зі Стіллманів. Славетна була родина, кажуть. Стара бостонська порода, якщо ви раптом чули. Я — останній. Інших нема. Я — кінець усім, останній чоловік. Воно, я так думаю, на краще. Не шкода, що все зараз закінчиться. Усім добре бути мертвими. Може, батько й не був аж таким поганцем. Принаймні я зараз так кажу. У нього була велика голова. Велика, як дуже велика річ, себто там було забагато місця. Стільки думок було у його великій голові. Але ж Пітера шкода, правда? Така скрута. Пітер не міг ані бачити, ані говорити, ані думати, ані робити. Пітер не міг. Ні. Нічого не міг. А я про це нічого не знаю. І не розумію нічого. Це моя дружина мені все розповідає. Вона каже, що мені важливо це знати, навіть якщо я не розумію. Але я й цього не розумію. Щоб знати, треба розуміти. Правда ж? Але я нічого не знаю. Може, я Пітер Стіллман, а може, й ні. Моє справжнє ім’я — Пітер Ніхто. Спасибі. І що ви на це? Отже, я розповідаю вам про батька. Це добра історія, навіть якщо я її не розумію. Я можу її вам розповісти, бо знаю слова. Це вже щось, правда ж? Знати слова. Я інколи так собою пишаюся! Перепрошую. Так каже моя дружина. Вона каже, що батько говорив про Бога. Це слово мені дивне. Бог, дог, пишеться майже однаково. Тільки дог — не як Бог, правда ж? Гав-гав. Ряв-гав. Це — слова дога. Я думаю, вони прегарні. Дуже красиві, дуже правдиві. Точнісінько як слова, які я вигадую. Хай там як. Я от що кажу. Батько говорив про Бога. Він хотів встановити, чи є в Бога мова. Тільки мене не питайте, що це значить. Я це вам розказую тільки тому, що знаю слова. Батько думав, що немовля заговорить мовою Бога, якщо не бачитиме інших людей. А звідки йому взяти дитину? Ага, ось ви й бачите всю картину. Не купувати ж дитину. Звичайно, Пітер знав трохи людських слів. На те нема ради. Але батько думав, що, може, Пітер їх забуде. З часом. Тому було стільки бум-бум-бум. Щоразу, як Пітер казав слово, батько робив йому бум. З часом Пітер навчився нічого не казати. Я, я, я. Дякую. Пітер тримав слова всередині. Довгі дні, місяці й роки. Малюк Пітер сидів сам- самісінький у пітьмі, а слова шуміли в голові та складали йому товариство. Тому в нього рот зараз працює неправильно. Бідолашка Пітер. Хлип-хлип. Такі в нього сльози. Хлопчик, який не може подорослішати. Тепер Пітер може говорити з людьми. Але в голові в нього є й інші слова. Слова Божої мови, які ніхто більше промовити не може. Їх неможливо перекласти. Тому Пітер живе близько до Бога. Тому він — славетний поет. Тепер у мене все дуже добре. Роблю, що хочу. Коли хочу, де хочу. У мене навіть дружина є. Самі бачите. Я про неї вже згадував. Може, ви з нею навіть знайомі. Красуня, правда ж? Її звати Вірджинія. Це — не її справжнє ім’я. Та байдуже. Мені байдуже. Щоразу, як я прошу, дружина приводить мені дівчат. Вони хвойди. Я вкладаю в них свого черва, а вони стогнуть. Їх тут стільки побувало. Ха-ха. Вони приходять сюди, я їх трахаю. Трахатися приємно. Вірджинія дає їм гроші, всі задоволені. Можете останній долар поставити. Ха-ха. Бідолашка Вірджинія. Вона трахатися не любить. Я хочу сказати, зі мною не любить. Може, з іншими вона і трахається. Хто ж вам скаже? Я про це нічого не знаю. Байдуже. Може, якщо ви будете з Вірджинією люб’язні, вона дозволить вам себе трахнути. Я був би щасливий. За вас. Спасибі. Отже. Стільки речей. Я про все намагаюся вам розповісти. Я знаю, що в мене з головою не все гаразд. Це правда, так, і я це кажу із власної волі, інколи я просто кричу і кричу. Без причини. Ніби треба причину. Але я причини не бачу. І ніхто не бачить. Ні. А інколи я нічого не кажу. Днями, днями. Нічого, нічого, нічого. Я забуваю, як зробити так, щоб слова зривалися з вуст. А тоді мені складно поворухнутися. Я, я. І бачити складно. Тоді я стаю паном Сумом. Мені досі подобається бути у тьмі. Бодай інколи. Думаю, це йде мені на користь. У темряві я говорю мовою Бога, й ніхто мене не чує. Будь ласка, не гнівайтеся. Я нічого не можу вдіяти. А найкраще — це те, що є повітря. Так. І я потрошку навчився жити у ньому. Повітря і світло, так, світло теж, світло осяває всі речі, щоб мої очі їх бачили. Існує повітря і світло, це найкраще. Перепрошую. Повітря і світло. Так. Коли погода добра, мені подобається сидіти при відкритому вікні. Інколи я визираю і розглядаю речі внизу. Вулицю і людей, собак і машини, цеглу на будівлі навпроти. А інколи я заплющую очі і просто сиджу собі, вітерець обвіває обличчя, світло сяє у повітрі навколо мене і просто перед очима, і цілий світ червоний, у мене в очах прегарний червоний колір, сонце сяє на мене й на мої очі. Це правда, я рідко виходжу назовні. Мені складно, мені не завжди можна довіряти. Інколи я кричу. Будь ласка, ви тільки не гнівайтеся. Я нічого не можу з собою вдіяти. Вірджинія каже, що мені треба навчитися належно поводитися на людях. Але інколи я нічого не можу з собою вдіяти, крики самі вириваються з мене. Але я люблю ходити в парк. Там дерева, повітря і світло. У цьому ж усьому є благодать, правда? Так. Мені потроху стає краще всередині себе. Я це відчуваю. Навіть доктор Вишнєградський зі мною погоджується. Я знаю, що я досі — хлопчик-маріонетка. На це немає ради. Ні, ні. Вже немає. Але інколи мені здається, що колись я таки виросту і стану справжнім. Я поки що я досі Пітер Стіллман. Це — не моє справжнє ім’я. Не знаю, ким я стану завтра. Кожен день новий, щодня я перероджуюся. Я повсюди бачу надію, навіть у темряві, а після смерті я, можливо, стану Богом. Я ще стільки слів не виговорив. Не думаю, що їх виговорю. Ні, не сьогодні. Рот стомився, думаю, мені час іти. Звичайно, я про час нічого не знаю. Але це нічого не міняє. Для мене. Спасибі величезне. Я знаю, що ви врятуєте мені життя, пане Остере. Я на вас покладаюся. Ви ж розумієте, життя скінченне. А все інше у цій кімнаті вже є — темрява, мова Бога, крики. Тут є я, повітряний, прегарна річ, яку осяває світло. Можливо, ви не забудете. Я — Пітер Стіллман. Це — не моє справжнє ім’я. Спасибі величезне.